Ця історія трапилася ще за часів Радянського Союзу, в одній з українських шкіл, і стала таємницею багатьох сердець. Це був 1986 рік, тихе містечко на Поділлі. Свідки восьмирічні діти нікому нічого не розповіли, тож ніхто так і не дізнався про цю подію, навіть у родинах вона не обговорювалася. А дізналася я її з вуст самої вчительки Ганни Василівни, жінки, яка все життя згадувала той день з болем і соромом.
Ганна Василівна була ще зовсім молодою всього 22 роки, щойно після університету приїхала на розподіл працювати до цієї школи. Була в ній неймовірна жагу до роботи, бажання стати справжнім педагогом не лише для дітей, а й для себе самої. Їй одразу довірили клас після ретельного відбору, адже школу славили за хорошу успішність та дисципліну.
Та серед 35 учнів, як то в нас ведеться, були і такі, що випробовували терпіння вчительки. Проте Ганна Василівна швидко знаходила спільну мову навіть з найнеподатливішими, навчила їх брати участь у житті класу, долучатися до гуртків, допомогти іншим. Усіх, окрім одного
Це був хлопець із неповної родини, Роман або просто Ромко. Його матір ледь дбала про нього: нагодує, вдягне і добре. Він ріс сам, замкнений, не шукав товариства, не розумів і не хотів вчитися спілкуватися з іншими ні з дітьми, ні з дорослими.
Ганна Василівна намагалася знайти шлях до Ромка, але він всі зусилля ігнорував. Весь урок міг просидіти під партою, кривлявся, змушував дітей сміятися, вживав нецензурні слова, ще й голосно, щоби всі навколо чули. Часом обзивав однокласників, особливо дівчат доводячи їх до сліз. Демонстративно курив за школою, чого не дозволяли собі навіть старшокласники. На будь-яке зауваження нахабно казав: «А що ви мені зробите?»
Та найгірше те, що Ромко плювався. У класі не було учня, якого б він хоч раз не облив слиною. Він робив це з явним задоволенням, кожен раз обираючи нову «жертву» і наплювавши у обличчя, або на речі.
Ганна Василівна пояснювала, сварила його, просила, проте хлопець з кожним разом ставав нахабнішим і ще більше плювався. Переставши мати сили, вчителька звернулася до матері хлопця:
Будь ласка, поговоріть із сином, я вже не можу впоратися, бідкалася вона. Він оплював усіх дітей, скоро і я, мабуть, потраплю під цю хвилю.
Матір пообіцяла «вплинути» на сина й відлупцювала його прутом. Наступного ранку Ромко прийшов у клас із синцями й лютим поглядом.
Того ж дня він розширив межі своїх витівок: у коридорах школи, у перерву, став плювати на дітей з інших класів, навіть на старшокласників. Кілька разів його зловили і провчили, та він лаявся і ховався, зловтішаючись з безпорадності інших.
Все закінчилося, коли Роман, вилізши на сходи, плюнув на голову вчительці географії, котру у школі знали і поважали всі. Вчителька навіть не зрозуміла, що сталося, але це добре бачили десятикласники, які віддячили хлопцю так, що його довелося вести до медпункту.
Медсестра тоді промовила до Ганни Василівни:
Це погано закінчиться, треба щось робити.
Я вже все пробувала, зітхнула учителька, нічого не діє. Він лише нахабніє.
Такі хлопці розуміють лише свою мову, сумно сказала медсестра.
Може, і мені в нього плюнути? зірвалася вчителька.
Не знаю
Ця розмова надокучила Ганні Василівні, й застрягла у думках. Кілька днів після того Ромко затих, але невдовзі почав знову.
Одного дня у класі святкували день народження дівчинки Анастасії. Вона принесла цукерки, весь клас її вітали, пригостили навіть Ромка. Та хлопець, замість подяки, плюнув їй у обличчя. Дівчинка залилася сльозами, а Ромко дивився на вчительку винятково зухвало: «А що мені зроблять?»
Тут Ганна Василівна не витримала.
Вона підвела Ромка до дошки, зачинила клас на ключ. Пройшлася очима по дітях і сказала:
Встаньте ті, в кого хоча б раз плюнув Рома.
Встали майже всі.
Ми говорили, що це боляче й огидно, але він не розуміє. Може, якщо ми разом пояснимо, він зрозуміє. Я даю дозвіл кожному з вас зробити вчинок, який освічені люди собі не дозволяють. Але у нас немає іншого вибору. Підійдіть і плюньте в Ромка по одному разу. Може, хоч так він відчує, наскільки це неприємно.
Діти мовчки, розгублено, але послідовно підходили до Ромка й плювали: хто старанно, хто символічно, але майже всі взяли участь. Ніхто не сміявся, не кепкував, у класі лунало лише схлипування Романа.
Коли розсілися на місця, на хлопця було боляче дивитись весь у сльозах, обпльований, він сидів на підлозі, закривши голову руками.
Тиша у класі стояла така, що чути було, як муха пролітає.
Не знаю, як вам, а мені соромно за себе, за нього, за всіх нас, тихо сказала Ганна Василівна.
Діти опустили голови.
Запамятайте цей день. Ніколи не принижуйте людей ні словом, ні вчинком. Ось до чого це може призвести
Відчинивши двері, вчителька випустила Ромка.
Не говоритиму, що це має бути нашою таємницею, звернулася до класу, впевнена, ви і так це розумієте. Усі вільні.
Роман того дня в школі більше не зявився. Не ходив ще й кілька днів після того.
Ганна Василівна пішла до його дому, готувалася до важкої розмови, але мати хлопця нічого не знала.
Він сам не свій, весь час плаче, до школи йти не хоче, виправдовувалася вона.
Дозвольте, я спробую з ним поговорити, сказала Ганна Василівна.
Увійшовши до кімнати, вона присіла до хлопця, котрий заховався під ковдрою.
Тобі боляче, важко, думаєш, що всі сміятимуться тепер з тебе? лагідно мовила вона, поклавши руку йому на голову.
Він мовчав.
Може, тебе перевести в інший клас? Там, може, комусь подобатиметься, як ти плюєш?
Тут Ромко з лютими очима підвівся:
Я більше ніколи не буду плюватися! вигукнув і замовк, Не треба мене переводити
Ось і добре. Діти хвилюються, що ти не ходиш до школи. Повертайся.
Ромко зніяковів і мовчки кивнув.
До завтра!
До завтра пошепки відповів хлопчик.
Наступного дня зайшов до класу і поводилися всі так, ніби нічого й не було.
З того часу в жодному класі більше не було плювання.
Старші вчителі відзначали, що такого дружного класу давно не бачили.
Враження, що вони як одна родина, казали одні.
Ага, чи то є їхня страшна таємниця, жартували інші.
Ганна Василівна, випустивши своїх перших учнів у середню школу, невдовзі переїхала до іншого міста й у тій школі вже не зявлялася.
Багато років її не полишав сором і докори сумління. Вона боялася, що наша спільна помилка зашкодила дітям.
Колись я порадила їй дізнатися, що стало з Романом.
Виявилося, що коли Роман навчався у шостому класі, мати вдруге вийшла заміж за військового пенсіонера, який наполіг на вступі Романа до ліцею з військовою підготовкою. Допоміг йому з документами, підтримав.
Зараз Романові близько 45. Він офіцер, спілкується з багатьма однокласниками, інколи навідується в місто дитинства.
На зустрічах випускників історію з перевихованням Романа не пригадують. Навіть у жартівливій формі. Мабуть, стара тайна назавжди залишилася у серці кожного…
