Близько трьох років тому, я ввечері йшов з роботи на автобусну зупинку, щоб добратися додому. Йшов я повільно та злегка пританцьовував, бо у навушниках грала моя улюблена музика. Того дня я вийшов з роботи досить пізно, тому на зупинці не було нікого, точніше я чекав на маршрутку зовсім один. Мені навіть пощастило посидіти на зовсім пустій лавочці.
Аж ось я помітив маленьке кошеня яскраво помаранчевого окрасу. Воно тихенько муркотіло та намагалося забратися на моє взуття.
Я був дуже виснаженим та втомленим, тварин ніколи не любив – тому і не звертав на нього уваги, хоча й не проганяв від себе. Я спокійно сидів на лавочці і слухав ту ж музику, чекаючи на свій транспорт. А малий пухнастий клубок всіляко намагався мене змусити приділити йому уваги. Він хотів і ласки, і тепла, і щоб з ним хтось почав бавитися. Доки я всіляко його ігнорував, спритний малий кіт вибрався до мене на коліна. Я навіть якось механічно почав його погладжувати.
Знаєте, як в кінці дороги я побачив свого автобуса – вирішив взяти рудого додому погостювати, а там вже і вирішити що з ним робити далі.
Він поводив себе дуже тихо та постійно пригортався до мене, наче просив залишити і нікуди не віддавати його. Звичайно ж, я одразу зрозумів всі його натяки. А він всіляко показував мені, що саме я є його господар. Тільки-но ми переступили поріг мого дому – рудий пухнастий відчув себе хазяїном цього дому.
Зараз маленьке кошеня виросло і стало справжнім рудим котом. І це тепле створіння щодня бешкетувало та мішало мені зранку спати. Ні, я в жодному разі не жаліюся. Мій золотохвостий став для мене справжнім другом, який завжди поруч. Я дуже радий, що тоді пізнього вечора взяв його до себе.
