**Ціна одної заначки: як Віталій ледь не залишився без дружини**
Ріта вийшла у двір розвісити випране білизну. День був сонячним, тепло так і припекало, і все швидко висихало. Вона машинально глянула через паркан — на двір до сусідів. Там, метушачись з кута в кут, щось шукав Віталій. Він зазирав під ґанок, шарив у коморі, перевіряв під лавою.
— Віталію, що ти там загубив? Вчорашній дощ? — жартівливо запитала Ріта.
Але чоловік навіть не озирнувся, махнув рукою і зник у хаті. Ріта знизала плечима і вже хотіла йти назад, як раптом двері розчинилися, і в кімнату вбігла заплакана Тетяна — дружина Віталія.
— Таню, що трапилося?! — з тривогою підскочила Ріта.
— Як він міг? — ридаючи, повторювала сусідка. — Як він міг навіть подумати таке?!
Ріта безсило гладила подругу по плечу, не розуміючи. Адже у них завжди був спокій — ні сварки, ні докорів, лише квітучі клумби та запах домашнього пирога з вікна.
Віталій і Тетяна жили у приватному будинку на околиці Полтави. Дім — немов із листівки: влітку у квітах, взимку — акуратно розчищені доріжки. Донька вже заміжня, син Іван закінчує технікум. Віталій працював інженером, Тетяна — швачкою на фабриці. Сусіди — Ріта й Андрій — дружили з ними роками: святкували разом, помагали один одному.
Але була у Віталія одна особливість — він обожнював робити заначки. Ховав гроші у різних місцях: у коморі, під клумбою, навіть під дошкою у альтанці. Не тому, що ховав, а просто для спокою. А потім забував, де сховав, і починав метушливі пошуки.
Тетяна знала про це. Колись, у молодості, лаялася, а потім змирилась — не перевиховаєш. Ніколи не брала його гроші, навіть якщо випадково знаходила. Двадцять шість років шлюбу навчили її терпіння.
Того ранку Ріта знову побачила, як Віталій бігав по двору, шукаючи свої «схованки». Вона, сміючись, пожартувала:
— Знову заначку загубив, дурнику?
Але за півгодини до неї в хату вдерлася Тетяна — з червоними від плачу очима. Ріта посадила сусідку, налила чаю, поставила пряники.
— Уяви, — всхлипуючи, проговорила Тетяна, — Він звинуватив мене, що я вкрала його гроші! Сказав: «Ти знайшла, забрала і мовчиш!» Це ж Віталій! Той самий, що завжди казав: «Ти для мене — свято». А тепер я — злодійка?! Я ж ніколи навіть не торкалася його заначок, хоч і знаходила їх сто разів!
Ріта ахнула. Такого від Віталія вона не чекала. Тетяна — тиха, добра, віддана жінка. Її образити — це як плюнути у святе.
— Таню, не беріть до серця. Він сам згадає, знайде свою «схованку» і на колінах проситиме пробачення.
— А мені не треба! Через тиждень у мене відпустка — поїду до мами в село. І не повернуся! Хай живе сам — зі своїми грішми!
А тим часом Віталій бігав по селищу, шукаючи не лише гроші, а й дружину. Зайшов у магазин — там працювала Оля, подруга Тетяни.
— Олю, Таню не бачила?
— Ні, не заходила. Що, дружину загубив? Повернеться. Вона ж не з тих, що кидають.
Віталій пішов додому, а по дорозі зустрів сина. Іван йшов з Марією — своєю дівчиною. У дівчини в руках був розкішний букет червоних троянд.
— Марічко, день народження? — спитав Віталій, згадавши, що син нещодавно просив грошей на подарунок.
— Так, дев’ятнадцять! А ввечері йдемо з друзями в кав’ярню, — радісно відповіла дівчина.
Віталій усміхнувся, але в середині все стисло. Він точно не давав синові грошей. Звідки ж букет?
Подзвонив синові:
— Ване, де взяв гроші на подарунок?
— Тату, я учора випадково знайшов на веранді — під коробкою. Шукав рюкзак, а там конверт. Зрозумів, що твоя заначка. Хотів потім сказати…
Віталій замовк. Зі стиду та полегшення стиснув телефон:
— Ну добре, сину… Не ображай Марію.
Тепер головне — знайти Тетяну. І вибачитися.
Заглянув до сусідів. Андрій лагодив калітку, побачив Віталія — засміявся:
— Ну і наробив ти клопоту, брате. Тетяна у нас, Ріта її заспокоює. Оце так, називати дружину злодійкою. Тобі ще пощастило, що вона вже не з валізами.
— Та знаю… — проворчав Віталій. — Все, йду миритися. А заначка, до речі, у Вани пішла на квіти для дівчини.
— Молодець хлопчина! — з ґанку крикнула Ріта. — А ти тепер думай, чим Тетяну вмовити!
Віталій задумався, побіг додому, зібрав усі свої «секретні» конверти, сів у машину і поїхав. За годину повернувся — з маленькою чорною пакеткою.
Підійшов до Тетяни:
— Пробач, дурень я. Не знаю, як міг таке подумати. Повертайся, прошу.
Тетяна глянула з-під лТетяна глянула з-під лоба, а потім невиразно посміхнулася — серце вже простило, але гордість ще трохи бунтувала.
