Двері старої хрущовки в одному із київських районів відчинилися майже миттю — ніби господиня чекала на гостя. На порозі з’явилась худа, немолода жінка з проникливими, як у горлиці, очима.
— Доброго дня, — чемно промовив молодий чоловік, ледве посміхаючись.
— І тобі здоров’я, сину, — кивнула бабуся. — Заходь, не стій на сквозняку. З соцслужби чи звідки?
— Ні, бабусю. Я — від компанії, що водою займається. Встановлюємо новітні фільтри. Відтепер вода з-під крану — мов кринична, чиста, як колись у струмках.
— Ой лишенько! — жінка підняла брови. — Значить, водяник ти, що річку очищаєш? Справу маєш добру. Проходь.
Хлопець обережно витер чоботи об поношений килимок і переступив поріг.
— Можна не роззуватися? — спитав він, кидаючи погляд на витертий лінолеум.
— Та звісно, не бійся. Донька моя помиє. Вона ще молода, а я вже стара відьма. Не до прибирання мені.
— Та годі вам, бабусю! Ви ж ще повні сили! Навіть рум’янець на щоках! — брехливо промовив хлопець. — А де кухня? Хочу вам «товар обличчям» показати.
— Ой, підлещуєшся, але приємно. Я вже й забула, як виглядаю — донька всі дзеркала повісила високо, щоб я не лякалась. Ходімо, покажу твоє «поле чудес».
Кухня була крихітна, але затишна. Чайник сяяв, на підвіконні — герань та блюдце з м’ятою. Бабуся сіла, а хлопець за роботу: відкручував, закручував, наливав воду у склянки, показував фільтри та радісно розповідав про різницю між «брудною» та «чистою» водою.
— Куплю твій фільтр, — раптом сказала бабуся. — Але спочатку вип’ємо чаю. Самотньо не смакує, а з людиною — як мед. П’ять хвилин, не більше.
Хлопець завагався, але кивнув. Бабуся спритнула, вкип’ятила воду та заварила чай — густий, з дивовижним присмаком.
— Родина в тебе є, сину? — спитала вона, розливаючи по чашкам.
— Ні, одинокий.
— І слава Богу. Ще рано тобі дітей. Чай смачний?
— Дуже. Де ви такий берете?
— Мені його русалки на Івана Купала дарять, — усміхнулась бабуся.
Хлопець хитнув головою і жартома сказав:
— А ви ж чого доброго двері відчиняєте? Зараз скрізь шахраї.
— А чого мені боятися, дитинко? Я вже своє віджила. У мої роки вже час інших лякати, а не тремтіти. Тим паче таких, як ти.
У цю мить хлопцеві стало якось ніяково в голові. І… він несподівано розговорився:
— Та кому ця вода потрібна! Я ці фільтри за гривню купую, а продаю за десять. Іноді й воду підфарбовую, щоб ефект був. Так більше платять. Ось, ходжу по бабусях, дурню вішаю…
Він сам не зрозумів, як це злетіло з язика.
— Ось і добре, — кивнула бабуся. — Чай у мене, як казала, чарівний. Русалки збирають. Хто його п’є — правду казатиме.
Хлопець схопився.
— Що за… що ви зробили?!
— Та нічого особливого. Ти ж сам казав, що водяник. Тепер і справді ним станеш. Наш річковий дуже заклопотаний — сам не встигає. То й будеш йому допомагати: воду чистити, рибу годувати. Десять років відслужиш — може, і назад у люди повернешся. А поки що — ласкаво просимо у стихію води.
Хлопець не встиг і скрикнути, як поЙого тіло розчинилося у повітрі, перетворившись на блискучий водяний вир, який з легким плюскотом впав у старий таз.
