**Занадто дорога брехня**
Я мила ванну, коли в квартиру буквально влетів Артем — з обличчям, перекривленим від люті й паніки.
— Що ти наробила?! — гаркнув він, грюкнувши дверима.
Я миттєво випрямилась і вийшла до коридору.
— Що трапилося?! — здивувалася я, дивлячись на нього з повним нерозумінням.
— Навіщо ти до неї ходила?! — гримнув він просто в обличчя.
— До кого? — я розплющила очі.
— До Ярини! Я ж тебе попереджав! Благав не лізти!
— Артеме, ти можеш нормально пояснити, що сталося?
— Ти їй розповіла?! Про нас?! — Він важко дихав, витираючи піт з чола.
— Так, розповіла. І вона мене зрозуміла, уяви? Сказала, що не буде заважати нашому щастю. А я вже вибираю весільну сукню — глянь, яка краса!
— Сукня? Весілля?! — Артем розрізав повітря нервовим смішком. — Олена, ти взагалі при собі?
— Я думала, ти подякуєш мені, — щиро сказала я. — Я ж зробила все, щоб тобі не треба було мучитися. Ти казав, що вона слабка, що розвалиться, якщо ти підеш. Але вона виявилася сильною. І сама тебе відпустила.
Він повільно впав у крісло, потім підвівся й подивився на мене так, ніби бачив уперше.
— Ти не розумієш… — не договорив, схопив сумку та вийшов, не зачинивши двері.
Він не міг піти від Ярини. Ні зараз, ні колись. Бо саме вона витягла його з дна, коли в гаманці у нього ледь трималися жалкі п’ятсот гривень. Вона дала йому все: роботу, дах над головою, авто, статус. Те, про що він лише мріяв, поки тіснився з другом у комуналці.
Колись він був звичайним менеджером, жив від зарплати до зарплати, шкодував грошей на їжу, щоб раз на місяць зайти в кафе. Дівчата дивилися, але все якось проходило повз — або само́м знімали кімнати, або їздили електричками із передмість. А йому хотілося іншого — гарного життя, достатку, смаку успіху.
Так він опинився у фітнес-клубі — за безкоштовним пробним відвідуванням. І там його погляд зачепив Ярину. Стройна, доглянена, впевнена. Старша років на десять, але з обаянням, якому неможливо було протистояти. А головне — при грошах. У неї була власна справа.
Він робив усе, щоб «випадково» зустрічатися з нею частіше. І одного разу Ярина сама запропонувала йому роботу — із зарплатнею вдвічі вищою. А потім — житло. А потім — машину. А потім — він уже прокидався щодня в її квартирі, їздив її авто, працював у її фірмі. За нього все вирішили. Залишилося лише погоджуватися.
Але звичка до гарного життя породила в ньому невдячність. Він почав вважати, що вартий більшого. Так у його житті з’явилася я — молода, яскрава, вільна. Ми бачилися потай. Я знала про Ярину й хотіла, щоб він пішов. Він тягнув.
А коли я повідомила, що вагітна, він просто зник. Не відповідав на дзвінки. А я… пішла до Ярини.
Та Ярина не плакала. Не влаштовувала сцен. Вона спокійно вислухала, подякувала й сказала:
— Якщо у вас буде дитина, він має бути з вами. Я не буду заважати. Ні на хвилину.
Коли Артем повернувся додому, валізи стояли біля дверей. Ярина простягнула йому ключі й побажала щастя. Він бурмотів, що я все вигадала, що це підстава. Але його ніхто не слухав. Він пішов — без роботи, без авто, без дому.
Кімнату в гуртожитку знайшов уже ввечері. За два тижні влаштувався в магазин — з пафосною посадою «менеджер залу», а насправді просто пояснював покупцям, чим один диван відрізняється від іншого. Мене він заблокував, написавши в останньому повідомленні: «Розбирайся сама».
Він не почувався винним. Для нього винними були всі — жінки, обставини, хто завгодно. Тільки не він сам.
Я незабаром дізналася, що тест виявився хибним — вагітності не було. Але образа залишилася.
— Я йому вірила, — ридала я подрузі. — А він скористався мною.
— Оленко, ти доросла жінка, — похитала головою подруга. — І віриш у казки? У «хлопця, на якому тримається вся фірма»? Ну не будь же ти Піноккіо у спідниці.
— А я повірила…
— Ось саме тому й дурно.
