Олеся народилася 28 листопада 1969 року о 23 годині 18 хвилин. Вона запам’яталася всім своїм гучним криком, який міг оглушити тих хто знаходився поряд.
— «Яка голосиста! Напевне буде оперною співачкою» – Засміялась акушерка, яка клала дівчинку породіллі на груди.
Дівчинка росла дуже весела та кмітлива. Дуже часто у неї було відчуття, що вона вже десь переживала таку ситуацію, так зване дежавю. Олеся вирішила розповісти про це мамі, але у матері відразу почали з’являтися думки, що з дочкою щось не так. Хвилювалась вона не без причини, адже у її рідних були прOблеми з психічним здоров’ям і вона дуже хвилювалась, щоб донці нічого генетично не передалось. Мама Олесі порадилась з чоловіком та прийняли рішення звернутись до спеціаліста, щоб він обстежив дівчинку.
Лікар після спілкування з дитиною та деяких обстежень не виявив ніяких порушень у дівчинки. «Нічого страшного у дитини я не виявив, є невеличкі особливості, але вони не є такими, що можуть викликати погані наслідки». – Заспокоїв лікар стурбованих батьків. Але якби семирічна Олеся розказала лікарю, що її першим чітким спогадом була розмова вже дорослої її з чоловіком у якомусь приміщенні з купою книг та документів який запропонував їй прожити своє життя спочатку.
«Ти будеш мати можливість все виправити». – Сказав їй незнайомець.
Олеся була кмітлива дівчинка й вона відразу зрозуміла, що щось тут не так і чоловіку до якого привели її мама з татом не можна все розповідати. Не викликав він у дитини відчуття довіри.
Навчалась Олеся дуже гарно. Шкільні предмети не були для неї складними, як для більшості дітей. Особливу любов вона проявляла до математики, літератури та історії. В школі у неї було багато друзів, адже вона не була звичайною «заучкою», була душею компанії – постійно жартувала та могла розвеселити навіть строгих вчителів.
Коли вона навчалась у 4 класі до них прийшла в клас нова дівчинка.
— Це Люба – ваша нова однокласниця, знайомтесь, — познайомила з класом класна — керівничка Тетяна Миколаївна.
Дуже тихенько привіталася Люба зі всіма дітками. Одягнена дівчинка була у джинсову спідницю, яка виглядала трохи великувата на неї, кофтинку з ледь протертим рукавом та у туфельках, які були зношені та обтерті. Вигляд був у неї не найкращий і декому навіть був здався кумедним.
У відповідь діти почали між собою хіхікати. Складно бути новенькою у класі коли ти дуже сором’язлива.
— Ти що десь підібрала старий одяг, що так виглядаєш? – викрикнув хтось з задніх парт. Жартівники.
Звичайно, весь клас почав сміятись. Вчителька відразу припинила цей балаган та пригрозила жартівнику тим, що влаштує для нього виховну годину разом з батьками! А Любу посадила за парту.
Любі не вийшло влитись у шкільний колектив. З неї постійно насміхались, кидали в її адресу різні образливі слова, але дівчинка не могла нічого з цим зробити. Вона була дуже скромна та тиха і відповісти у відповідь нічого не могла тим хто її ображав. Її виховував дідусь, батьків у неї не було. Грошей їм не вистачало, вони берегли кожну копійку, а одяг у такому скрутному становищі не в пріоритеті, тому Люба доношувала речі, які їм давали добрі люди. Не завжди той одяг був по розміру, не завжди був новий – в більшості їй приходилось носити зношені речі.
Через 2 місяці навчання в цьому класі в Люби настало День народження. Як у кожному класі є традиція пригощати всіх солодощами, так і у їхньому класі було. Дідусь для Люби приготував пакет солодких, жовтих груш, які він зірвав з дерева, що росло у них на подвір’ї. На жаль грошей на цукерки у них не було, тому вирішили дітей почастувати смачними грушами.
Люба почала пригощати кожного з однокласників грушами, але проходивши повз за спиною відразу чула насмішки та бачила як дивляться на неї з пре3ирством. Деякі однокласники відразу сховали грушу, навіть не стали пробувати на перерві.
Коли після останнього передостаннього уроку продзвенів дзвінок на перерву й вчителька вийшла з класу, декілька дітей голосно сміючись почали кидати у Любу грушами, якими вона їх пригостила. Вона старалась прикрити голову та обличчя руками, але цим ще більше сміху викликала в однокласників, ще декілька дітей вирішили кинути у неї грушею.
Олеся бувши авторитетом класу, навіть не хотіла приєднуватись до своїх однокласників. У цей час у неї було дуже сильне відчуття, що їй потрібно втрутитись в цю ситуацію, щось терміново зробити!
— Тримай грушку, спробуй кинути – це весело – з усмішкою на обличчі промовила однокласниця Іра до Олесі.
— Ану зупиніть це бе3глуздя! – зірвавшись зі стільця голосно викрикнула Олеся. Ви що вирішили погратись у стрілялки? Знайшли найслабшу і відразу в атаку!? Дитячий садок вам тут чи вулиця? Дайте їй спокій! Негайно!
У класі всі завмерли, настала тиша, ніхто навіть не зміг щось відповісти Олесі
— З Днем Народження, Люба! – промовила Олеся легко піднімаючи руку, яка прикривала голову дівчинки. Люба зі сльозами на очах підняла голову та з недовірою подала руку Олесі. – Якщо ще хтось спробує тебе обрати, — відразу кажи мені! Від сьогодні ти моя подруга і я буду тобі у всьому допомагати.
Люба недовірливо кивнула у відповідь, але в середині душі очікувала, що це знову якийсь хитрий жарт однокласників. Слідом за Олесею, привітати Любу вирішили ще декілька однокласників. Після того випадку більше ніхто не ображав Любу та не насміхався з неї. А Олеся і Люба стали по справжньому кращими подругами
