Зимовий вечір покрив місто пухнастим шаром снігу, а на вулицях лунав веселий дзвінкий сміх дітей, які радісно катались на санчатах. Саме в таку зимову казку до мене несподівано хтось подзвонив у двері.
Знаючи, що зовсім недавно святкували Новий Рік, я подумала, що це, напевно, сусідка або знайомі, але, відкривши двері, переді мною стояла зовсім незнайома жінка, одягнена в яскраві тканини, які барвисто контрастували з білим снігом на вулиці. Це була циганка, що тримала на руках маленьке дитя.
Поглядом я зразу помітила, що їй не вистачає тепла та засобів для проживання в таку холодну погоду. Серце мене зразу стиснулося від співчуття. Незважаючи на те, що це була незнайома жінка, я не могла просто залишити її без допомоги.
«Добрий вечір», — промовила я з посмішкою, — «Прошу до середини, тут дуже холодно».
Циганка впевнено увійшла, навіть незважаючи на моє запрошення. І я була вражена, наскільки вона була легко одягнена. Окрім цього, її очі вражали щирістю та вдячністю. Відразу ж я взяла зі свого гардеробу кілька речей: шапку, рукавиці, шарф та свою запасну куртку.
«Вам буде тепліше у цьому», — сказала я, допомагаючи їй одягнутися.
Циганка щиро усміхнулася і подякувала мені теплими словами. Тоді вона показала на свою маленьку дитину та жестом натякала, що вони голодні. Я зрозуміла, що допомога цій жінці необхідна не тільки у теплих речах, але й у чомусь смачному.
Минувши цю тяжку хвилину вагань, я запросила циганку та дитину у свою кухню. Постаралася зігріти їх гарячим чаєм та пригостити смачними сандвічами та печивом. Та найголовніше — я побачила, як на їхніх обличчях з’явилася вдячна усмішка, дитина зраділа новим смакам, а циганка не приховувала вдячність у своїх очах.
Ми почали розмову, і я дізналася, що її ім’я — Людмила. Вона розповідала про тяжке життя, про те, як нелегко їй і її дитині доводиться протистояти жорстокості долі. Проте, незважаючи на всі труднощі, вона була відданою матір’ю і робила все, що в її силах, щоб забезпечити свою дитину. Ці слова залишили в мені глибокий слід.
Час швидко пролетів, і коли Людмила підбиралася до виходу, я знову взяла кілька речей зі свого гардеробу та засоби для гігієни. Постаралася зібрати все те, що може бути корисним їй і її дитині.
«Ось, це вам на згадку від мене,» — сказала я і вручила їй пакет зі зборами.
Людмила виглядала здивовано і знову щиро подякувала. На прощання сказала, що Бог мене не забуде і берегтиме впродовж усього життя. Ці слова запали мені в душу.
Збігло трохи часу, а в мене з голови не виходить циганка. Її слова справді наче стали для мене оберегом, і з того часу успіх наче був на моїй стороні. Мабуть, добро, яке я віддала цим двом знедоленим особам, все-таки повернулося до мене. Хоч і я не розраховувала на віддяку.
Зустріч з Людмилою нагадала мені про важливість турботи про інших і прийняття допомоги, коли це потрібно.