Той ржавій огорожі єдине місце, що не проганяє мене. Інколи здається, ніби я привязався до неї, як колись до рідного дому. Але, мабуть, я все ще чекаю на що? Сам не знаю.
Він сидів на вузькій смужці землі між хиткою огорожею та тротуаром. Шерсть його збилася в колтуни, знебарвилась, а під лапами бруд змішувався з дощем, що повільно капав з іржавих прутів. Люди проходили повз: хтось поспішав, хтось повільно, майже ніхто не зупинявся. Якщо ж хтось і дивився, то лише на мить втомленим чи байдужим поглядом. Для них він був лише ще одним злинялим псом, кинутим на вулицю.
Але він памятав інший світ. Світ, де ранок починався із запаху свіжого хліба. Маленьку кухню, де він крутився біля ніг, намагаючись дістатися до столу. Теплу піч зимо і сміх господині, коли вона майже спотикалася об нього. Мяку руку, що так просто гладила його по голові.
Все змінювалося повільно. Спочатку лиш холодні погляди. Потім миска, що все частіше залишалася порожньою. Крики, грубі слова, поштовхи. А одного разу він опинився за порогом. Без прощання, без пояснень. Просто двері зачинилися, і він залишився зовні.
«Я думав, що це помилка. Думав, що зараз покликать. Але двері не відчинились.»
Життя на вулиці стало школою, де уроки коштували синяків і подряпин. Він навчився ховатися від палиць, уникати камінці, шукати крихти біля крамниць. Інколи вдавалося вкрасти шматок хліба або випросити кістку у рідкого доброго прохожого. Але навіть коли хтось зупинявся поглядом на ньому, він все одно сподівався: «Може, це вона? Може, скаже: Ходімо додому?»
Той день був холодним і сирим. Дощ лив зранку, вітер зривав останні листя з дерев. Він сидів, згорнувшись, відчуваючи, як холод пронизує його до кісток. Раптом він почув кроки. Жінка у старенькому кожусі йшла повільно, наче сама не знала куди. Побачивши його, зупинилась.
Господи малий, хто ж тебе так? прошепотіла вона.
«Ти дивишся на мене інакше. Не так, як ті, що проходять повз. Твій погляд теплий, як у тієї жінки, що колись була моєю господинею.»
Вона присіла поруч, але не торкнулася його одразу. Дістала з торбини шматок хліба та ковбаси.
На, поїж.
Він обережно підійшов, наче під ногами в нього мог зникнути ґрунт. Взяв їжу і почав їсти повільно, ретельно пережовуючи кожен шматочок, наче боячися, що вона розк
