«З цього дня все буде інакше!» — як одна жінка поставила на місце чоловіка й сина
Я не залізна. Я звичайна жінка, якій теж може бути важко. У якої болить голова, яка втомилася, яка працює цілий день, а ввечері тягне на собі важчезний пакет із продуктами, бо вдома — двоє чоловіків, здоровенних і ситих, які, схоже, вважають, що їжа з’являється сама собою. І коли сили закінчуються, залишається лише одне — сказати вголос те, що вже давно кричить усередині.
Цей день видався особливо тяжким. У офісі аврал, начальник зранку на нервах, я ледь дочекалася кінця зміни. Вже стоячи на зупинці, зрозуміла, що треба зайти ще й у супермаркет: у холодильнику пусто, а вдома — чоловік Богдан і син Олесь. Богдану — сорок три, високий, кремезний, апетит відповідний. Олесю — шістнадцять, займається боротьбою, після тренувань змиває зі столу все, що не приколочено.
Я йшла додому, згинаючись під вагою пакетів, проклинаючи себе за те, що набрала так багато. Голова гула, кожен крок віддавався пульсацією у скронях. Але я не могла не зайти — адже хто, як не я?
Коли нарешті відчинила двері, Богдан уже був вдома. Лежав на дивані, дивився телевізор. Жодного питання, жодного погляду: «Як ти?» — ніби мене й не існувало. Олесь був ще на тренуванні. Я мовчки пройшла у спальню, випила таблетку й лігла. Хоч п’ятнадцять хвилин — перевести подих, відпочити, прийти до тями.
Голова трохи відпустила, але не зовсім. Я все одно відчувала себе розбитою. Та підвелася й пішла на кухню. Там, крім шуму телевізора, лише мої кроки й брязкіт посуду. Швидко приготувала макарони по-флотськи, нарізала салат. Просто, ситно. Не до витонченостей.
Олесь прийшов пізніше. Я покликала всіх до столу. Сіла поруч і почула те, від чого всередині щось обірвалося.
— Знову макарони? — фуркнув чоловік. — Могла б і щось цікавіше зварити.
— А я б котлет хотів, — підтримав його син, пошкрябав виделкою у салаті.
Жоден не запитав, як я. Жоден не сказав дякую. Вони знали, що в мене болить голова. Бачили, як я тягла додому пакети. Чули, як я стогнала і ледве трималася на ногах. Але все, що вони змогли сказати — «нам несмачно».
Я мовчки відклала ложку, подивилася на них обох. І ніби щось усередині клацнуло.
— Не подобається вечеря? Не їжте. З цього дня все змінюється. Я втомилася бути обслуговчим персоналом. Хочеш котлет — готуй. Хочеш борщ — вари. Я більше не буду таскати на собі пакети, готувати, прибирати й отримувати за це фурчання. З цього дня я готую — так, на всіх. Але хтось із вас буде мити посуд, інший — прибирати в хаті. Хто що робитиме — вирішуйте самі. Я праю лише те, що в кошику. Брудні шкарпетки під ліжком — не мої проблеми.
Раз на тиждень — у суботу — йдемо всією родиною до магазину й закуповуємо продукти. Я не в’ючна кобила. Я не вантажівка. Я не кухарка на виклик.
Я підвелася, поправила волосся й пішла у ванну. Обернулася біля дверей:
— А тепер я приймаю душ і лягаю спати. Хто буде мити посуд — вирішуйте самі. Тільки врахуйте: якщо завтра вранці на кухні буде брудно — сніданку не буде. Все. На добраніч.
Я пішла. За спиною — тиша. Навіть телевізор хтось вимкнув. Я не оберталася. Я знала, що вони сидять і дивляться мені вслід. Здивовані. Можливо — розгублені. А може, вперше за багато рок — замислені.
І, знаєте що? Я не відчула провини. Лише полегшення. Тому що іноді, аби тебе почули, треба перестати шепотіти й почати говорити голосно. Чітко. І без вибачень.
