За тобою мама прийшла, збирайся.
Начебто кожна дитина в дитбудинку чекає цих слів. Але Олеся здригнулася, ніби від ляпаса.
Ну ж бо, збирайся, чого сидиш?
Ганна Іванівна дивилася на неї, не розуміючи, чому дівчинка не радіє. Адже життя в дитбудинку не мед. Багато хто втікав звідси просто на вулицю. А тут Олесю повертають у рідний дім, а вона наче в воду опущена.
Не хочу, промовила вона, відвертаючись до вікна. Її подруга Марійка знизала плечима, але мовчала. Їй теж була незрозуміла така реакція. Вона б і сама з радістю повернулася додому, та тільки нікому там не була потрібна.
Олесю, ну що ти? спитала Ганна Іванівна. Там мама тебе чекає.
Не хочу її бачити. І не хочу до неї повертатися.
Решта дівчат теж прислухалися до розмови, і Ганна Іванівна вирішила, що це не для сторонніх вух.
Підем зі мною.
Вихователька відвела Олесю до кабінету й співчутливо подивилася на неї.
Твоя мама, звісно, помилялася багато. Але вона намагається виправитися. Інакше б їй не дозволили тебе забрати.
Думаєте, це вперше? Олеся хмикнула й похитала головою. Я в дитбудинку вже вдруге. Коли мене забрали перший раз, мама вдавала, що змінилася. Сховала пляшки, прибралася, купила їжу, влаштувалася на роботу. А коли прийшли з перевіркою, усе виглядало гарно. А потім мене повернули, а мама знову пустилася у загул. Я їй потрібна лише для допомоги.
Олесю, але я ніяк не можу на це вплинути. Та й удома, мабуть, краще, намагалася вмовити Ганна Іванівна.
Краще?! А ви знаєте, що таке голодувати? Або йти до школи в дірявих кросівках, коли на вулиці мінус двадцять? Або ховатися у кімнаті й молитися, щоб мамині собутильники до тебе не зайшли? Чому її, врешті, не позбавлять батьківських прав?!
У Олесі на очах виступили сльози. Так, їй не подобалось у дитбудинку, але тут вона знала, що її нагодують, одягнуть і що вона в безпеці. А вдома пекло.
Я не можу тобі нічим допомогти, зітхнула вихователька.
Їй було щиро шкода Олесю. Дівчинка була розумною, сміливою, що рідкість для дитбудинку. Можливо, і її мати колись була цікавою людиною, доки не спилася. І попри те, що Ганна Іванівна працювала тут сім років, вона вперше бачила, щоб дитина не хотіла повертатися додому.
А можу я сама жити? спитала Олеся. Пішла б на роботу, зняла б кімнату.
Лише коли станеш повнолітньою, похитала головою Ганна Іванівна.
Мені майже шістнадцять! Я вже доросла!
Й сама Ганна Іванівна думала, що Олеся надто доросла для свого віку. Але зробити нічого не могла.
На жаль, ти маєш бути під опікою дорослого. Може, є хтось, хто міг би взяти цю опіку? спитала вона. І подати на позбавлення прав твоєї мами.
У мене більше нікого нема Поки була жива бабуся, ще якось, а зараз
А батько?
Пропав Помер.
Олеся сказала це так спокійно, ніби це було звичайною справою. Хоча в її випадку так і було.
У нього не було родичів?
Олеся задумалася.
Здається, його мати ще жива, але я її не знаю. Вона з сином не спілкувалася. І я її розумію, хмикнула вона. Я б теж не спілкувалася.
Давай так, нахилилася Ганна Іванівна, ти спробуєш пожити з мамою, а я пошукаю твою бабусю. Домовились?
Олеся кивнула. Що їй залишалося?
Звичайно, мама влаштувала цілий спектакль. Кинулася до доньки, ридаючи на весь дитбудинок. Просила вибачення, обіймала її.
Але Олеся навіть не моргнула. Вона знала: варто їм повернутися додому, і все стане, як було.
Так і сталося. Перший день мама ще трималася, а на другий вже принесла з магазину горілку.
І все пішло по колу. Мама пила, з роботи її звільнили. Олеся знову опинилася у пеклі.
Коли через пару місяців до неї в кімнату вночі ввалився п’яний чоловік, і Олеся ледве вигнала його, вона зрозуміла досить.
На щастя, Ганна Іванівна дала їй свій номер. І Олеся подзвонила. Сказала, що або йде на вулицю, або повертається в дитбудинок.
Я знайшла твою бабусю, сказала жінка. Спробую з нею поговорити. Якщо погодиться і умови дозволяють, вона візьме опіку.
Олеся напол
