«Це вже занадто!» — Оксана відмовилася приймати гостей, які перетворили її квартиру на безкоштовний пансіонат
Інколи життя підкидає такі історії, наче читаєш сценарій комедійного серіалу — тільки смішно хіба що оточуючим. А самому героєві — ні весело, ні легко. Саме таку історію нещодавно розповіла мені сусідка зі сходів — Оксана, тендітна, спокійна жінка років тридцяти п’яти. З виду — зразок інтелігентності, але, як виявилося, і у таких людей терпіння не безмежне.
Колись вона жила у Харкові, працювала у міській бібліотеці й оберталася у колі спільних знайомих — компанія була різношерста, але добродушна. Один із таких знайомих — Андрій, жартівник і любитель польстити, з яким вони іноді бачилися на вечірках за чаєм. Друзями вони не були, просто знайомі по життю. Потім Оксана переїхала до Києва, влаштувалася на роботу, обжила затишну квартирку на Печерську й майже забула про старих «друзів» із минулого.
Але одного разу… у її житті знову з’явився Андрій.
Пройшло кілька років, він встиг одружитися, розлучитися, а потім знову одружитися. Вони випадково зустрілися на відпочинку в Одесі. Андрій, як виявилося, був там не з новою дружиною, а… сам. Оксана тоді особливо не вникала, чому й навіщо — їй це було нецікаво. Чоловік усе намагався розбалакати її, мовляв, як життя, де живеш, які плани. Оксана ввічливо підтримувала розмову, але — без особливого ентузіазму.
За тиждень він подзвонив:
— Слухай, ми з Іроною (так звали його першу дружину) у Києві. Приїхали на пару днів, можна у тебе зупинитися?
Оксана остовпіла. Ввічливо відмовити не встигла — через три години вони вже стояли з валізами біля її дверей. «Ну гаразд, — подумала вона. — День-два, переживу». Але день-два перетворилися на п’ять… а потім і зовсім на невизначений термін.
Андрій та Іра почувалися як вдома. Ходили по квартирі у нижній білизні, вимагали вечерю, влаштовували міні-дискотеки ввечері, пили вино з її келихів, не прибирали за собою й навіть привели у гості якихось друзів — «на пару годинок, побалакати».
— А можна ще на денёчок залишимося? Нам тут так затишно! — цвірінькала Іра, намазуючи собі бутерброди з її холодильника.
Оксана терпіла, стискала зуби й лише на п’ятий день виставила їх за двері. Сказала, що захворіла, і посилалася на термінові справи. Після їхнього відходу вимила квартиру до блиску й вирішила: більше — ніколи.
Минув місяць. Оксана ледь-ледь прийшла до тями, як знову задзвонив телефон від Андрія.
— Привіт! Ми з новою дружиною, Настею, будемо у столиці на тиждень. Як справи? Сподіваємося, ти нас приймеш?
У Оксани в цей момент все всередині закипіло. Вона навіть на стільці випросталася.
«Це вже не просто нахабство. Це — вторгнення», — подумала вона.
Оксана спокійно, але твердо відповіла:
— Хлопці, я вас поважаю, але моя квартира — це не готель. І в мене немає ні моральних, ні фізичних сил знову втягуватися в це. Якщо ви у Києві — є готелі, хостели, квартири під оренду. Сподіваюся на розуміння.
Андрій замовк, потім поклав слухавку. Ні подяки, ні вибачень — тиша.
Пізніше Оксана поділилася зі мною:
— Мабуть, раніше я не вміла казати «ні». Думала, бути доброю — це мовчки терпіти. А тепер розумію: поважати треба насамперед себе. І якщо я не хочу приймати гостей — це не робить мене поганою. Це робить мене дорослою.
Як вважаєте, Оксана правильно вчинила? Чи все-таки варто було проявити співчуття і впустити «друзів» ще раз? Де межа між гостинністю і відвертою нахабністю?
