«Це що, мій подарунок вам на весілля?!» — зірвалось у мене, коли я побачила це. Я не могла повірити власним очям, приїхавши до сина та невістки через рік після їхнього весілля. Ця історія почалася з мого бажання зробити молодятам радість, але перетворилася на урок, який я запам’ятаю надовго.
### Подарунок із душі
Коли мій син Дмитро сказав, що одружується, я була на вершині щастя. Його наречена, Олеся, сподобалася мені від першого погляду: добра, турботлива, з теплим поглядом. Я хотіла подарувати їм щось особливе, корисне для сімейного життя. Грошей у мене не було багато — все життя працювала вчителькою, а пенсія, як відомо, невеличка. Але я мріяла про щось вартісне, що допоможе молодим.
Після довгих роздумів я обратила пральну машину — не абияку, а найдорожчу в магазині, з усіма функціями та гарантією на п’ять років. Копила на неї роками, відкладаючи з пенсії, хоч могли знадобитися собі. На весіллі я вручила їм документи та ключі — машину вже прийшли до їхньої квартири у Києві. Дмитро й Олеся були в захваті, обіймали мене, дякували. Я відчувала себе щасливою.
### Візит через рік
Після весілля ми бачилися рідко — вони живуть у іншому місті, кілька годин їзди. У них свої справи, робота, а я не хотіла заважати. Ми телефонували, іноді вони приїжджали на свята, але в їхній оселі я не була з самого весілля. І ось через рік я вирішила навідатись, привезла домашні пироги з вишнями та варення.
У квартирі було затишно, чисто, квіти на підвіконні. Але коли я зайшла у ванну, у мене перехопило подих. Моя пральна машина — подарунок, на який я копила, — стояла в кутку, у пилу, з подряпинами. А поруч — нова, блискуча, останньої моделі. Я запитала Олесю: «Що з машиною, яку я вам подарувала?» Вона запнулась, потім вимовила: «Ну, вона гучно працювала… Ми вирішили придбати іншу, а ця… поки стоїть тут».
### Моя реакція
Мене охопила лють. «Це що, мій подарунок вам на весілля?!» — вирвалося в мене. Я не могла зрозуміти, як вони так знехтували річчю, на яку я відкладала роки. Дмитро поспішив заспокоїти: «Мамо, не хвилюйся, ми іноді користуємось нею». Але я бачила — вона просто закинута, нікому не потрібна.
Я намагалася говорити спокійно, але все кипіло всередині. Розповіла, що це був не просто куплений товар, а частка мого серця, що я відмовляла собі у всьому, щоб її купити. Олеся почала виправдовуватись — ніби вони не хотіли образити, просто нова зручніша. Дмитро додав, що можуть відвезти мою машину на дачу. На дачу! Ніби якесь старе начиння!
### Що я зрозуміла
Додому я їхала з тяжким серцем. З одного боку — це їхнє життя, їхній вибір. Але як болісно, коли твій жест не оцінили. Я не чекала вічної подяки, але хотіла б поваги до речей, які для мене були важливі.
Зараз я уникаю цієї теми, щоб не псувати відносини. Дмитро й Олеся дзвонять, навідуються, усе як раніше. Але я зробила висновок — більше не даруватиму дорогі речі. Краще витрачу гроші на себе — наприклад, на мрію про Карпати, яку відкладала роками.
Якщо у вас було щось подібне — розкажіть, як ви справлялись? Чи варто поговорити ще раз, чи просто відпустити? Радьте…
