Це не твій дім
Олеся тужно оглянула будинок, у якому провела все своє дитинство. У свої вісімнадцять вона вже встигла розчаруватися у житті. Чому доля так несправедлива до неї? Бабуся померла, вступити до університету не вийшло через дівчину, яка сиділа біля неї на вступних іспитах. Та списала у Олесі, а коли йшла першою здавати відповіді, щось шепнула екзаменатору на вухо. Той похмурнів, попросив показати Олесі свій варіант і несподівано оголосив про видалення за списування. Виправдатися не вдалося. Згодом зясувалося, що та дівчина донька місцевого багатія. Чи є сенс сперечатися з такими?
І ось тепер, після такої низки невдач, в її житті раптом зявилася мама з двома рідними братами й новим чоловіком. Де вони всі були стільки років? Олесю виховувала бабуся, а мати бігала десь по світах поки тата не стало, вона лише до чотирьох років донькою займалася. Та і з того часу жодних теплих спогадів не залишилось: поки тато на роботі, мама лишала Олесю саму й йшла на розваги. У шлюбі все шукала «справжнього чоловіка» і не соромилася цього ні тоді, ні коли тато Олесі раптово помер.
Овдовівши, Тамара не надто засмутилася. Зібрала речі, залишила чотирирічну доньку на порозі материної оселі, а квартиру, що дісталася від чоловіка, продала й поїхала у невідомому напрямку. Бабуся Рая марно намагалася поговорити з нею по-людськи.
Тамара навідувалася зрідка, та Олесю нічого не цікавило. Одного разу, коли Олесі було вже дванадцять, мама приїхала з семирічним Святославом і почала вимагати, аби бабуся переписала будинок на неї.
Ні, Тома! Нічого ти не отримаєш! категорично відповіла мама Раїса.
Помреш все одно моє буде! грубо відрізала Тамара, кинувши сердитий погляд на Олесю, яка спостерігала за сваркою з сусідньої кімнати, схопила Святослава й грюкнула дверима.
Чому щоразу, коли вона до нас приїжджає, ви лаявитеся? спитала тоді Олесю бабусю.
Бо твоя мама егоїстка! Зле я її виховала! Мала, мабуть, більше суворою бути, зітхала Раїса Петрівна.
Хвороба бабусі була несподіванкою. Вона ніколи не скаржилася. Але одного дня, коли Олеся повернулась зі школи, застала бабусю дуже блідою. Та мовчки сиділа на балконі у кріслі таке було вперше.
Щось сталося? стривожено спитала Олеся.
Якось мені зле Виклич швидку, Олесю, спокійно попрохала бабуся.
Далі лікарня, крапельниці, смерть Останні дні Раїса Петрівна провела у реанімації, відвідувати її не дозволяли. Від страху й безсилля Олеся зателефонувала мамі. Та спочатку відмовилася приїжджати, але, почувши, що бабуся у реанімації, таки приїхала. На жаль, лише на похорон. Через три дні після похорону поставила дочці під носа заповіт:
Відтепер цей будинок належить мені й моїм синам! Незабаром сюди повернеться Олег. Я знаю, ви з ним не надто ладнаєте. Тож поки що поживи у тітки Галини, гаразд?
У голосі мами не було і тіні жалю. Здавалося, Тамара радіє: нарешті вона спадкоємиця!
Олеся, вбита горем, не могла заперечити. Тим паче, що в заповіті все було прописано чітко. Спочатку вона дійсно жила у тітки Галини сестри свого тата. Але та була людиною легковажною, постійно шукала собі «вигідну партію», влаштовувала гучні застілля з гостями, тож Олеся в тому домі не могла витримати. Ба більше, деякі гості починали цікавитися нею, що дуже лякало дівчину.
Розповіла про це своєму хлопцю Павлу. Його реакція її і здивувала, і потішила:
Геть обридло, коли якісь старі мужики дивляться на тебе з хижими поглядами! обурено сказав він. Сьогодні сам поговорю з батьком. У нас на околиці є «однушка». Тато обіцяв, що дозволить мені жити там як тільки вступлю до універу. Свою обіцянку я виконав, тепер його черга.
Не розумію, до чого тут я, розгублено відповіла Олеся.
Як до чого? Ми будемо жити там разом!
А твої батьки погодяться?
В них немає вибору! Можеш вважати, що я роблю тобі пропозицію: зґодна стати моєю дружиною і разом мешкати?
Олеся ледь не розридалася від щастя:
Звісно, так!
Довідавшись про весілля, тітка зраділа, а мати у люті зітнула зуби:
Одружитися вирішила? Подивись, яка моторна! В університет не вступила, зате влаштувалася. Я тобі грошей не дам! І дім мій! Ти нічого не успадкуєш!
Такий мамин випад дуже боляче вразив Олесю. Павло, розраджуючи наречену, забрав її до себе, де його батьки відразу почали її відновлювати чаєм та підтримкою.
Андрій Семенович уважно вислуховував переживання майбутньої невістки, на долю якої за кілька місяців випало більше, ніж дехто несе за все життя.
Бідна ти моя дитино! Що ж це за жінка така! похитала головою мати Павла, довідавшись, що сказала Тамара.
А мене хвилює інше задумливо проказав Андрій Семенович. Чому вона так тремтить за той дім, якщо є заповіт і все вже вирішено?
Не знаю схлипнула Олеся. Вона через той дім завше з бабусею сварилася. Раніше просила продати й ділити гроші, потім вимагала, щоб бабуся його переписала прямо на неї. Бабуся не погоджувалася казала, що так можна й на вулиці опинитися.
Дивно Чи ти, Олесю, була у нотаріуса після смерті бабусі?
Ні, а навіщо? здивувалась дівчина.
Щоб бути визнаною спадкоємицею.
Але ж спадкоємиця мама. Я лише онука. І в неї є заповіт бачила на власні очі!
Насправді все трохи складніше, відповів Андрій Семенович. Після вихідних підемо разом у нотаріальну контору. А тобі зараз треба відпочити!
За цей час Олеся ще раз зустрілась із мамою та принесла якісь папери й намагалася змусити доньку підписати їх. Утім, Павло втрутився:
Вона нічого не підписуватиме!
А ти хто такий? Вона вже доросла й сама вирішить! роздратовано сказала Тамара.
Я її майбутній чоловік, і вважаю, що це їй може нашкодити. Тому поки жодних підписів!
Тамара здійняла скандал, але нічого не добилась. Підозри Андрія Семеновича лише посилились.
Через декілька днів, як і обіцяв, він разом з Олесею пішов до нотаріуса:
Слухай уважно, що скажуть, і ніде не поспішай ставити підпис! порадив він.
Нотаріус виявився чесним. Прийняв заяву Олесі, а вже за день дівчина отримала звістку: на її імя відкрито спадкову справу. Зясувалося, що у Раїси Петрівни є рахунок, де вона відкладала гроші на навчання внучки, про який Олеся не знала.
А будинок? спитав Андрій Семенович.
Щодо будинку вже давно оформлено дарчу на дівчину. Інших документів немає.
Яка дарча? здивувалась Олеся.
Ваша бабуся зверталась до нас кілька років тому, щоб дарувати вам дім. Вам недавно виповнилось вісімнадцять, тепер ви маєте всі права розпоряджатися цим майном.
А заповіт?
Він був складений сім років тому, а потім анульований. Очевидно, ваша мати про це не знає. Дім ваш, і ви можете в ньому жити.
Підозри Андрія Семеновича справдились.
Що ж тепер робити? спитала Олеся, переступаючи поріг контори.
Це просто: повідомити маму, що будинок твій, отже, їй доведеться переїхати.
Вона нізащо не погодиться! Вже ж усі мої речі спакувала й виставила за двері!
Для цього існує поліція.
Коли мама дізналась, що дім перейшов доньці, розлютувалась:
Ото нечиста! Мене хочеш вигнати, так? Самій забиратися! Думаєш, я повірю в ці байки? Хтось тобі намовив? Бачу, знайшлася пара до Павла! У мене документ, що я спадкоємиця! Заповіт був на мене!
Саме так! І забирайтесь звідси, інакше ноги поламаю, щоб не сміла тут зявлятися! втрутився Олег. Однак Андрій Семенович не відступив:
За такі погрози можна й відповідальності зазнати, спокійно, але суворо попередив він.
Що? Ти хто, щоб мене вчити? Цей дім продається! Сьогодні приходять покупці дивитися!
Та замість покупців приїхала поліція. Вивчивши справу, вимагали звільнити житло, інакше не уникнути відповідальності. Тамара з чоловіком та синами розлютилися, але чинити опір не наважились. Олеся нарешті повернулася до свого дому. Павло не полишав її саму, побоюючись нових погроз від родини матері.
Як і передбачав, Тамара з Олегом ще довго не полишали Олесю у спокої. Дізнавшись про рахунок з грошима, Тамара кинулась до нотаріуса й отримала свою частку, як передбачає закон. Однак дім залишився не її; що вона не робила, нічого не допомогло. Мама остаточно припинила тиснути на Олесю лише після порад юристів після цього назавжди зникла з її життя.
З Павлом вони одружилися. Наступного літа Олеся вступила на омріяну спеціальність в університет, а вже на третьому курсі у них народилася дитина. Вдячна чоловіку й його родині за підтримку у найважчі часи, Олеся прожила щасливе життя.
Життя навчило її: справжній дім там, де панують підтримка і любов, а не де ділять метри й спадщину.
Автор: Одетта
—
—
Загадка
Будиночок був старенький, але добротно доглянутий. Стояв він порожнім недовго тож не встиг згнити чи похилитися. «І слава Богу! подумала Катерина. Чоловіка нині у мене нема. Та й, мабуть, вже не буде. Я не з тих українських жінок, що й цвях забити вміють, і коня підковують, і хату в пожежі гасять!»
Вона піднялася на ґанок, дістала з сумки ключ і відімкнула масивний замок.
***
Чому цей будинок дістався їй Катерині від баби Любові, залишилося загадкою. Стара жінка була родичкою Каті, але взаємин близьких не мали. Дивно, але хто знає, як працює память у людей такого поважного віку? Адже бабі Любові, як порахувати, було майже сто років. Катерина вважалсь то правнучкою, то троюрідною племінницею. Коротше кажучи, наша кравчиня-господиня.
Катя бувала в баби Любові хіба що у юності. Уже тоді жінка була поважною, жила сама, родичам не дошкуляла. Не просила допомоги. А нещодавно померла.
Коли Катерині зателефонували і повідомили, що у селі Загадка померла бабця, вона й не одразу здогадалася, про кого йдеться. І вже напевно не очікувала, що та залишить їй дім і дві сотки землі.
Ось тобі подарунок до майбутньої пенсії! жартував чоловік Костянтин.
Ой, до пенсії мені ще, як до Києва пішки, відмахувалася Катя. Мені ж лише пятдесят чотири. Ще невідомо, на якому році її підвищать, тож це просто подарунок. Проте не можу второпати, за які такі заслуги? Я і не знала, що баба Любов досі жива Думала, вона давно вже поруч з прадідами. Та нічого, дарованому коневі в зуби не дивляться. От дарували треба прийняти.
Або й продати! посміявся Костянтин.
***
На щастя, не продали. Через кілька місяців після того, як Катерина стала власницею ділянки, на неї звалився новий сюрприз менш приємний, ніж спадок. Виявилося, її Костянтин їй зраджує. Ось так життя підкидає випробування, навіть коли здається, що тобі вже нічого не можна втрачати
Істинним змістом власного дому Катерина збагнула тоді, коли лишилася сама. Бо справжній дім не стіни й фундамент, а тепло, затишок та власна гідність, яку ніхто не здатний забрати.
Автор: ОдеттаУвечері Катерина засиділася на ґанку з чашкою чаю, слухала, як десь поряд пурхали птахи, а в повітрі стояв запах скошеної трави та старого дерева. В оселі було порожньо, але більше вже не страшно. Не було дзвінків від чоловіка, жодних зайвих слів і докорів. Щойно пройшла по кімнатах, роздивилася шурхотіння тіней на стінах і зрозуміла, що тут і є те, чого їй так бракувало. Не молодість, не мрії про щастя, не чужі очікування, а спокій. Своє право бути собою.
А ще дивний спогад навіявся: колись баба Любов, майже не знайома, малими дарувала їй вишитого рушника зі словами: «З пригодами та бідами несеш до хати не сум, а надію. Вона твоя і тільки твоя». Тоді Катя не зрозуміла, а тепер відчула. Вона прикрасить цим рушником стіну над вікном.
Повернення до дому, що раптом став її. Смішна казка чи загадка? Можливо, то баба Любов бачила в ній ту, що зможе зберегти маленьку частку чогось справжнього, теплого. Можливо, то доля заманила сюди, аби Катерина навчилася знову довіряти світові.
А на порозі, покладені кимось із сусідів, стояли стиглі яблука в кошику. Катерина підняла одне, відкусила, і посміхнулася кисло-солодкий присмак, як і все її минуле. Та попереду було майбутнє: своє, нове, свіже як ранішній туман над садом.
І раптом їй стало світло. Адже загадка дому давно розгадана: дім це там, де вчишся любити себе і не втрачаєш віру в людей. Навіть якщо починати все доведеться спочатку.
