«Це не твій хлопчик!»
Світлана й Олесь вийшли з пологового будинку, сяючи, немов сонце на Великдень. Олесь тримав у руках крихітний рожевий конверт — його новонароджений синок, довгоочікуваний і коханий, тихенько сопів, загорнутий у пледик. Родичі, друзі, навіть сусідка баба Параска — усі раділи, дарували квіти й цукерки. Все було так, як мріяла Світлана.
— Дякую тобі, кохана, — прошепотів Олесь, — за нашого сина.
Але раптом Світлана зблідла.
— Дивись, твоя мама йде…
До них крокувала Ніна Іванівна — мати Олеся. Сувора, пряма, як тин. Відпросилася з роботи? Та не просто ж так.
— Олесю! Не роби цього! — різко кинула вона замість вітання.
— Що? — остовпів він.
— Не забирай цю дитину. Це не твій син!
Настала мертва тиша. Світлана здригнулася, ніби від ляпаса.
— Мамо, ти взагалі тямиш, що несеш? — Олесь дивився на неї, немов побачив уперше.
Все почалося три місяці тому, коли Олесь зізнався: він закоханий. У жінку старшу за себе, з дитиною. Та ще й вагітну… від іншого чоловіка.
Ніна аж пополотніла. Вона намагалася не лізти, не втручатися. Сподівалася, що «одумається». Але потім Олесь заявив: одружується. Більше того — хоче усиновити її старшого сина й дитину, яку вона носить.
— Ти з глузду з’їхав? — не втрималася тоді Ніна.
— Мамо, це моє рішення. Я кохаю її. І цих дітей. Я буду їм батьком.
— Та ж ти молодий! Ти можеш створити сім’ю з жінкою без такого «багажу»! Народити своїх дітей!
— Вони і будуть моїми, — твердо відповів Олесь.
Вона спробувала поговорити з Світланою. Запросила на каву в «Львівську крихітку». Без криків, по-дорослому.
— Розумієш, ти мати, я теж мати. Я не проти тебе як жінки. Але й сама подумай — це ж чесно? Ти народиш від одного, а виховуватиме мій син?
Світлана лише усміхнулася.
— Хочете, щоб я зникла? Даремно. Я кохаю Олеся. А він — мене. Ми разом. Хочете ви цього чи ні.
З того дня Світлана перестала вітатися. Олесь — ухилявся від розмов. Телефони мовчали.
Ніна страждала. Ридала в подушку. Дзвонила колишньому чоловікові — той лише махнув рукою. Навіть її сестра, якій вона виплакалася, сказала: «Головне, щоб він був щасливий».
Але Ніна знала: він не розуміє, у що вліз. Він сліпий. І тільки вона, мати, бачить, як ним маніпулюють.
Через небожа дізналася про виписку. І вирішила — буде там. Спробує в останній раз зупинити сина. Врятувати.
— Сину, благаю тебе… — голос її тремтів на очах всіх гостей. — Ця дитина не твоя. Не роби цієї помилки. Поки не пізно.
Світлана пригорнула дитину до грудей, наче від ворога.
— Мамо, іди, — тихо, але дуже різко сказав Олесь. — Це мій син. І я забираю його додому. Жодні твої слова цього не змінять.
— Світлано, — перевела дух Ніна, — ти доросла жінка, у тебе дві дитини. Невже тобі не зрозуміло, як мені боляче? Бачити, як мого сина перетворюють на «кори́сного дурня»?
— Годі, — різко відповіла Світлана. — Я народила від чоловіка, який мене кинув. Олесь сам захотів бути поруч — це його вибір. І ви не маєте права втручатися.
— Я маю право бути матір’ю! — вигукнула Ніна. — А ти… ти просто скористалася його добротою!
— А ви просто зла жінка, яку ніхто не слухає. Мабуть, не дарма чоловік від вас пішов.
Це пролунало, як плювок у душі.
Гості мовчали. Хтось відвернувся. Хтось почав швидше збиратися. Олесь узяв дитину, і вони з Світланою пішли до авто. Двері грюкнули. Машина рушила.
А Ніна лишилася стояти серед подвір’я — сама. Серед чужих усмішок, чужих дітей, чужих істин.
Її син — більше не її. І вона зрозуміла це. Занадто пізно.
