«Це не наша дитина!» — вигукнула Олена. Але доля вирішила інакше.
Олена стояла біля плити, сердито помішуючи макарони у каструлі. Очі її блищали від гніву, а голос тремтів від прихованого обурення.
— Сереже, так більше не може тривати! — випалила вона. — Адже це ж не наш син! Ну подумай сам, чи це не безглуздя?
Сергій важко сів на табурет і понуро зітхнув:
— Все розумію, Оленко… Але що ми можемо зробити? Вигнати його на вулицю? Ти ж знаєш, мама…
— А от твоя мама, вибач, і є причина всіх наших проблем! — різко перебила Олена. — Через неї ми зараз у такому стані!
Сергій лихе похитав головою. Він був у глухому куті. Все почалося з того, що його сестра Марія розлучилася з чоловіком, який не припиняв гуляти. Їхня мати, Наталя Іванівна, першою заявила: такий зять — сором. Марія, будучи в положенні, залишилася сама, народила хлопчика — Віктора. Чоловік так і не з’явився ні в пологовому, ні пізніше.
Спочатку Марія справлялася, а потім раптом «втомилася». Почала активно знайомитися з чоловіками, і маленький Віктор став заважати. Тоді Наталя Іванівна «припаркувала» онука у Сергія та Олени — «лише на два тижні», мовляв, рідний же племінник! А в них самих дітей поки нема, то й не завадить.
Та два тижні перетворилися на три місяці. Олена була в шоці. Вона працювала удома, на фрілансі, і з дитиною залишалася сама. А Марія навідувалася все рідше, на бігу, цілувала сина в маківку і тікала. У неї був новий кавалер, діловий, солидний, з іншого міста. Він навіть разу не піднявся до квартири — йому було не до чужих дітей.
Олена спочатку терпіла. Віктор, хоч і не її син, був лагідним і ніжним. Вона його жаліла. Він чекав маму біля вікна, але вона так і не приходила.
Одного вечора, виснажена, Олена сіла на кухні і прошепотіла:
— Сережу, він почав грубити… Сьогодні сказав, що я йому не мати і не маю права наказувати… А я ж… я ж вагітна.
— Що?! — обурився чоловік.
— Так, Сереже. Ми ж цього чекали… А тепер я не витримаю. У нас буде своя дитина. Я більше не можу тягнути це сама.
Через два тижні, коли тест показав одну смужку, Олена плакала. Усе марно. А Сергій тим часом відвіз Віктора назад до матері, яка якраз вийшла на пенсію. Наталя Іванівна запевняла, що впорається.
Але Віктор вже був у такому віці, коли починав розуміти, що ніхто його по-справжньому не чекає. Наталя Іванівна не впоралася, хлопець почав битися в школі, погано вчитися. Тоді свекруха знову прийшла до Олени з благами:
— Оленко, ну він же тебе любить… Лише з тобою він спокійний. Будь ласка, хай побуде у вас хоча б трохи…
— А Марія?
— Марія? Вона мати лише на папері. Сказала мені, що шкодує, що народила Віктора. Її чоловік його не хоче, вони й самі на межі розлучення…
Олена, стиснувши зуби, погодилася. І Віктор повернувся. Він знову почав посміхатися, став краще вчитися. Вони з Оленою балакали по дорозі до школи, жартували, у них з’явилися свої таємниці. І одного разу він обійняв її й прошепотів:
— Ти — моя справжня мама. Я люблю тебе. І хочу завжди жити лише з вами, з тобою та із дядьком Сережею.
Олена розплакалася. Вона зрозуміла, як сильно любить цього хлопчика. Ніби він і був її сином від самого початку.
Минали роки. Марія розлучилася. Віктор залишився у Сергія та Олени назавжди. Вони оформили опіку, а згодом і усиновлення.
І одного разу, коли Олена стояла біля вікна, Віктор підбіг і притулився до її живота:
— Мамо, обіцяй, що в мене буде братик! Я його захищатиму!
І Олена, затамувавши подих, усміхнулася. Цього разу — точно дві смужки. І щастя. Справжнє.
