Це не мої діти, хочеш допомагай сестрі, але не за мій рахунок. Вона сама зруйнувала свою родину і вирішила навязати нам своїх дітей, поки собі життя будує.
Який у вас затишний дім, братику. Мабуть, не соромно і гостям показати.
Леся проводила пальцем по вишитій скатертині, її погляд ковзав по кухні, ніби вона оцінювала кожен куток. Соломія виставила на стіл керамічну миску з олівє і сіла навпроти чоловіка. Артем, з посмішкою на обличчі, навіть не помітив, як пальці Соломії міцно стиснули серветку.
Ми дуже старалися. Пів року шукали, поки знайшли щось гідне.
Вони заради цього малого будиночка на околиці Черкас продали квартиру і переїхали ближче до Артемових родичів, туди, де і поле за городом, і тихо розмірене життя, якого Соломія мріяла вже три роки. І ось, два місяці тому, ця мрія нарешті втілилась.
А у мене не вийшло родину вберегти, зітхнула Леся, ховаючи очі у тарілку. Три місяці минуло, а ніби все ще у тумані. Вночі прокидаюсь нікого поряд. Діти питають, де тато. Що їм казати й сама не знаю.
Олена Іванівна, мати, що сиділа на покуті, простягла руку до доньки.
Нічого, донечко. Все мине, головне діти здорові. А цей зрадник ще пожалкує.
Марко, чотирирічний племінник, саме заліз зі стільця й побіг до вітальні. Там гримнуло біда не забарилася.
Марку, не бешкетуй! крикнула Леся, навіть не встаючи.
Трирічна Мирослава захникала у Лесиних обіймах, тягнучи руки до матері. Леся розкачувала її на колінці, невідривно продовжуючи розмову.
Добре, що ви поруч. А мама після операції ледь рухається, сама нічого вже не тягне.
Диви, ледь не вмерла, поки тебе таксі везло, підтакнула Олена Іванівна, тручи собі коліно. Четвертий поверх без ліфта, тиск скаче, поки піднялася думала, впаду.
Соломія встала, щоб поставити на стіл борщ. На підвіконні розсада помідорів у бляшанках з-під кави: крихітна зелень, яку вона вирощувала вперше у житті. Ще трохи і висаджувати у ґрунт, на своїй землі.
Не відмовите, якщо лишатиму у вас дітей? голос Лесі догнав Соломію біля грубки. Тільки коли зовсім край. Дуже рідко. Мені ж на роботу ставати треба, по лікарях бігати, до нотаріуса з розлученням. А діти куди?
Соломія обернулась. Леся дивилася на брата з тією самою беззахисністю, яку Соломія learnt розпізнавати весь час. Двадцять сім років а маніпулює, як по книжці.
Артем кивнув, дивлячись на сестру із співчуттям.
Звісно, Лесь, допоможемо. Правда ж, Соломіє?
Три пари очей очікувальних, вирокових звернулись на неї.
Так, звичайно, мовила Соломія. Коли вже край.
Леся засяяла.
Ви мої рятівники, чесно-чесно. Я ж ненадовго, години на дві максимум.
Гості роз’їхались під одинадцяту. Артем викликав матері таксі, допоміг спуститися та стогнала, тримаючись за перила. Леся запхала сонних дітей у свою стару «Таврію», а наостанок вигукнула з вікна: «Дякую за гостину, ви найкращі!»
Соломія прибирала зі столу, мила тарілки. Артем підійшов, обійняв її, цілуючи у волосся.
От бачиш, як гарно посиділи. Мати задоволена, Леська посміхається. Ми правильно вчинили, що тут купили дім.
Угу…
Ти втомилась?
Трішки…
Вона не сказала, що її напружили ці слова: «тільки коли край». В душі крутилась думка: «коли край» швидко стає «щодня», бо так зручніше.
Минув тиждень, коли Леся подзвонила вранці.
Соломіє, виручай. До лікаря треба, а мамі не можна з дітьми. Три годинки, до обіду заберу.
Соломія кинула оком на ноут, на строкаті таблиці в Excel. Звіт до пятниці, замовник вже чекає.
Лесь, я згоряю зі звітом…
Та вони тихо сидітимуть. Вімкнеш мультики і все. Будь ласка, Соломіє.
Через пів години діти вже були у неї. Обід минув Лесі не було й не було. Тихо підкрався вечір.
О шостій повернувся Артем. Глянув у залу діти сидять перед телевізором.
Та Леська ще не заїхала?
Не заїхала. До обіду обіцяла, а тепер написала затримується.
Подумаєш, знизав плечима, беручи з холодильника пляшку квасу. Вони ж свої. Нехай посидять.
Соломія промовчала. А Марко вже розлив сік на килим, у Мирослави залишилась одна сама підгузка.
Леся забрала дітей під девяту. Світла, натхненна, з запахом кави.
Вибач, закрутилась. Спасибі, ви мене виручили!
Соломія доробляла звіт до третьої ночі. У вухах ще гримів дитячий галас.
Через чотири дні знов. Співбесіда на роботу, дуже важливо. Леся привезла дітей у девятій, обіцяла забрати о третій. Артем спав той день після нічної зміни, прокинувся за обідом.
А вони ще тут?
Як бачиш.
Та й нехай, налив собі чай, увімкнув футбол. Не парся, я поруч.
Він був поруч. Дивився футбол, поки Соломія скакала поміж дітей і роботою. Марко двічі кликав погратися, але Артем лише відмахувався: «Потім, матч важливий».
Леся приїхала по дітей о восьмій.
До кінця третього тижня ці візити стали звичкою: тричі, а подекуди й чотири рази на тиждень. Лікарі, юристи, співбесіди, подруги. А обіцяні «дві години» завжди розтягувались до вечора.
Одного вечора, коли діти поїхали, Соломія сіла навпроти чоловіка:
Артем, так далі не можна.
Що саме?
Третину тижня я не встигаю працювати.
Він зітхнув.
Лесьці важко. Її чоловік пішов, вона сама з дітьми. Ми ж родина.
Я все розумію. Але вона завжди обіцяє і завжди порушує. Це вже не допомога, це…
Це що?
Соломія хотіла сказала «наглість», але подивилась на чоловіка і проковтнула слова.
Мама дзвонила, додав Артем тихо. Каже, Лесьці треба час. Я брат, мушу допомагати.
А я?
Ти моя дружина, вимовив він так, ніби це очевидно і крапка. Ми одне ціле.
Соломія відвернулась до вікна. За шибкою сіріло, на підвіконні розсада, витягнута якраз на висадку. Вона збиралась зайнятися цим у суботу.
Сперечатись було марно.
В пятницю Артем з порогу:
Леся просила завтра з дітьми побути. Два співбесіди, а ще машину до ремонту.
Соломія відклала ноутбук:
Артем, ми вже про це говорили. Я не можу щовихідних.
Та не будь ти як чужа, кинув куртку на стілець, поліз до холодильника. Вона ж моя сестра. Що, важко?
Я не сиджу вдома, я працюю з дому. Це різне.
Ну поки діти мультики дивляться
Вона вже й не хотіла сперечатись. На завтра планувала нарешті висадити розсаду стебелця вже міцні, час у ґрунт.
Гаразд. Хай везе.
Вранці Леся зявилась з дітьми за десять до одинадцятої у новому платті, волосся укладене, макіяж. Чи на співбесіду, чи на побачення?
Ви мої янголи! До пятої заберу, максимум до шостої.
А рюкзак?
Зараз, у машині.
За хвилину сунула його до рук Соломії, вже на порозі махаючи рукою.
Стас пішов до гаража. Соломія залишилась у передпокої з дітьми й півпорожнім рюкзаком.
До обіду Марко втік від мультиків і почав носитись будинком, Мирослава то хотіла їсти, то до мами, то просто плакала. Соломія розривалась між дітьми й кухнею.
О другій Артем заглянув додому.
Як тут справи?
Може, підгледиш за ними? Я розсаду досаджу.
Так, зараз, тільки руки помию.
Вона вийшла на город, до пакетів з розсадою і металевої лійки. Сіла, почала викопувати ямки. Через десять хвилин з хати долинув шум, а потім крик.
Встрибнула всередину.
Вітальня. Артем у телефоні, Марко стоїть поруч з осколками глиняного горщика й розкиданою землею помідорна розсада потрощена.
Що трапилось?
Він на підвіконник заліз, не встиг я
Соломія дивилася на розтоптані паростки. Два місяці леліла: поливала, доглядала, слідкувала за сонцем.
Тітко Соломіє, ви сердитесь? легкий шепіт Марка.
Ні, спокійно відповіла, почала збирати уламки. Іди до дядька Артема.
А той лиш кинув:
Та то лиш зелень. Нову завжди виростиш.
Соломія змовчала. В грудях гостро защеміло: це була не просто зелень. Це була її мрія про своє відкладена заради чужих дітей.
Пятої Лесі не було. О шостій надіслала: Ще затримаюсь. О сьомій тишина. О восьмій за вікном вовтузився мотор: під ворота підкотився чорний «Toyota Land Cruiser» з київськими номерами.
Двері відчинились Леся, розчервоніла, з легкою хитрістю в очах, парфуми й вино. За кермом чоловік років сорока, руки на кермі.
Дякую, Ігорю! Побачимось!
Машина поїхала. Леся повернулась до крильця і встріла погляд Соломії.
Перепрошую, затрималась. Зустріла знайомого, підвіз.
Соломія вловила запах алкоголю й коктейлів. Яке там співбесіда, який сервіс
Як минула співбесіда? голос рівний.
Що? А, нормально. Подзвонять.
А машина?
Записалась на наступний тиждень черга.
Брехня.
До речі в середу зможеш? Ще співбесіда нарисувалась.
Ні.
Леся підняла голову:
В сенсі ні?
Прямо. Не вийде.
Але чому? Ти ж все одно вдома
Я працюю. Маю свої плани.
На секунду її губи затремтіли.
Соломіє, ти ж розумієш, як мені зараз тяжко! Я думала, ви із братом мене підтримаєте. А ти навіть на день
Я підтримую. Уже три тижні. Але я не нянька і не садок.
Та що з тобою, Соломіє? Подумаєш, з дітьми посиділа! Вони ж тобі не чужі!
Вони мені не рідні, з подивом для себе промовила Соломія. Це твої діти. І твоя відповідальність.
Зявився Артем, почув кінець розмови.
Що тут відбувається?
Леся зразу стала надломленою.
Братику, твоя жінка не хоче допомогти. Прошу день, а вона
Вона розплакалась, притисла долоню до грудей.
Думала, бодай рідня підтримує. А воно
Махнула рукою, пішла до машини. Обернулась на порозі:
Добріша бути треба, Соломіє. Добріша.
Викликала таксі. На лавочці мовчала, не дивлячись на Соломію. Потім забрала сонних дітей й поїхала, не попрощавшись.
Соломія стояла під грушкою, всередині щось занило: чи то гризота, чи сором. Чи, може, справді перегнула?
Артем дивився їй вслід, потім повернувся:
Навіщо ти так?
Як?
Вона ж попросила по-людськи. А ти замовк, пішов у дім.
Тиждень все було тихо. Потім Артем знову:
Леся дзвонила. Знову співбесіда, важлива. Дозволь раз, останній, а? Якщо знов затримається сам займуся.
Соломія подивилась на нього. Вигляд як у дитини, затиснутого між двома полюсами.
Останній раз.
На ранок Леся влетіла у дім:
Дякую, дякую, я дуже поспішаю!
Двері грюкнули. Соломія залишилась з Марком і Мирославою наодинці.
По обіді відкрила телефон просто подивитися пошту. В стрічці знайоме лице: Леся. Фото в кавярні, з бокалами, чоловіче плече поряд. Підпис: «Зустрілася з однокласниками! Як же скучила за нормальним життям!»
Двадцять хвилин тому.
Соломія довго дивилась на екран. Все стало на свої місця. Замість співбесід Леся розважається, лишаючи дітей під чужими крилами. А чоловік її, може, й не такий вже й негідник просто втомився.
Вона набрала Артема:
Приїжджай і сам няньчись зі своїми племінниками.
Що сталось? Я ж на роботі.
Тоді хай мама забирає. Я більше не збираюсь.
Соломіє, що за істерики?
Подивись соцмережі сестри. А тоді говори.
Пауза.
Добре. Відпрошусь.
Два з половиною години потому Артем був вдома. Подивився на дітей, на Соломію.
Бачив фото.
І що скажеш?
Може, то правда однокласники
Артем, вона кожного разу приїжджає, як з ресторану. В минулий раз її взагалі якийсь дядько привіз. Ти що, сліпий?
Це ж мої племінники, голос підвищився. Вони ж не винні.
А я винна? у Соломії всередині підіймалась злість. Це не мої діти. Я не му мушу сидіти з ними. Хочеш допомогти сестрі допомагай. Але не за мій рахунок.
Вона ж моя сестра!
Від цього вона не стала менш хитрою! Спочатку сімю розвалила, а тепер скидає дітей і гуляє.
Та що ти таке несеш!
Правду. Кожного разу брехня. Мені все ясно. А тобі?
Артем мовчав. Обличчя втомлене й порожнє.
Добре, нарешті сказав. Я почув.
Леся приїхала за дітьми вже глибокої ночі. Діти спали на дивані під пледом. Вона зайшла несміливо, почала казати щось про «пробки», про телефон Артем її зупинив.
Так більше не буде.
Що саме не буде?
Скидувати нам своїх дітей і зникати. Ми не няньки.
Леся кинула погляд на Соломію в очах блиснуло розуміння.
Це вона тебе налаштувала?
Ні. Це моє рішення.
Вона фиркнула, підхопила Марка.
Все ясно з вами. Родичі називається.
Вийшла, гримнувши дверима так, що посуд задріботів.
Вранці сиділи вдвох на кухні, пили чай. Телефон зазвонив вискочила «Мама».
Артем підняв слухавку.
Так, мамо.
Соломія чула лише рвані фрази з динаміка вередлива мати:
Це як так, не можете сестрі допомогти? Я ж сама не можу, ти ж знаєш
Мамо, ми теж не можемо. У нас своє життя.
Овва, заговорив! Дім купили і про совість забули! Все ясно!
Обрив. Артем поклав телефон на стіл.
Образилась.
Помітила.
Вони мовчали. За вікном світило сонце, на підвіконні порожній горшок з-під розсади. Соломія дивилася і думала: переїжджали сюди за спокоєм і своїм життям. А отримали чужих дітей, чужі проблеми і родичів, які вважають їх боржниками.
Артем обережно поклав долоню на руку дружини.
Пробач, мав раніше це зупинити.
Соломія не відповіла, тільки стисла його пальці. Це був не тріумф. Свекруха ображена, Леся розгнівана, попереду довгі місяці мовчазної війни. Але вперше за весь цей час у ній народилось не пригнічення, а якесь полегшення. Вона сказала ні. І її почули.
Далі буде видно…
