«Це не готель!» — чоловік мого брата оселився у нас, а я не можу його вигнати
Два роки тому ми з чоловіком нарешті переїхали у свою квартиру. Невелику, але свою. Правда, належала вона його родині, а до нас довгі роки в ній жив його старший брат — Богдан. Сказати, що я була у захваті від цього факту — значило б збрехати. Але я розуміла: рідня — це важливо, треба поважати. Намагалася прийняти, не лізти у стосунки, бути «розуміючою».
Але в Богдана було одне «але» — він дратував мене з самого початку. Тридцять п’ять років, а людина жодного дня толком не пропрацювала, сиділа на шиї у матері й поводилася так, наче всі йому щось винні. Розумникував, повчав, будував з себе філософа. А сам — ледар, яких ще пошукати.
Коли ми заселилися, Богдана в квартирі не було — він поїхав до Львова, де нібито «навчався» і хотів залишитися жити. Свекруха дозволила нам робити з квартирою що завгодно: ремонт, меблі — усе на наш розсуд. Вона й сама казала, що Богдан туди більше не повернеться. Та й чесно — там жити було неможливо. Це навіть не житло було, а якась нора, сіра, прокурена, уся в пилу й плямах.
Шпалери брудно-бурого кольору, стеля у розводах, диван з пружинами, що визирали назовні. Враження, що тут жили не люди, а… ну, не знаю хто. У кожній щілині — сміття, запах — ніби в старій курилці. Ми з чоловіком цілий день виносили пакети з непотрібом, потім кілька тижнів спали на матраці й їли з картонок. Та зате потім — нові меблі, світлі стіни, затишок, тепло. Квартира заграла, стала справжнім домом.
І ми два роки жили спокійно. Без зайвих гостей, без голосних скандалів. Я вже почала забувати, хто такий Богдан. Але одного дня свекруха подзвонила — тремтячим голосом, майже пошепки: «Богдан повертається. Там у нього все не склалося».
Чоловік тоді відреагував спокійно. Мовляв, брату не пощастило — буває. Але через кілька днів свекруха перезвонила: «Він не до мене поїде, а до вас. Я пропонувала, він відмовився. У мене село, а йому, бачите, у місто треба». У її голосі була втома. Вона розуміла, що робить незручно, але, мабуть, іншого виходу в неї не було.
Богдан приїхав. З валізою, з цигарками, зі звичками. У нас дітей поки немає, місця небагато, але кухню віддали під його розкладанку. Я тоді думала, що він на тиждень-другий. Помилилася. Він влаштувався «надовго».
І почалося. Брудні тарілки у раковині. Сліди від взуття — скрізь, навіть на килимку біля ліжка. Попільничка на кухні — переповнена. Вікна не відкрити — прокурено так, ніби у підвалі. І головне — цей тон: «Навіщо ти стільки м’яса купуєш? Треба економити». «Ти неправильно полиці миєш». «Пральний порошок — дорогущий, навіщо він тобі».
Він, який ніколи не працював, тепер повчає мене, як жити. А я терплю. Чоловіка викликають у відрядження — на три місяці. А мене залишають з цим… «сусідом».
Я намагалася пояснити чоловікові. Говорила, що мені важко, що я не хочу жити під одним дахом з чужим чоловіком, який навіть дяку не скаже за вечерю. Але він лише зітхає: «Це ж брат. Він зараз у скруті. Потерпи».
А я вже не можу. Це мій дім. Це моє повітря, мій простір. Я прибираю, готую, стежу за порядком. А він просто живе — ніби так і має бути. Я не хочу виглядати істеричкою перед чоловіком. Але я — не прибиральниця і не господиня хостелу. У нас не комуналка.
Що мені робити? Мовчки терпіти бруд, цигарки, повчання? Чи наполягати на своєму і ризикувати сімейним спокоєм? Мені страшно, що, намагаючись зберегти мир у домі, я втрачу саму себе.
