— Нас у спільний бюджет не включайте. Ми зі своїм приїдемо, — написала Іринка в чаті. — Та й взагалі ми на дієті, їмо як пташки…
І це стало першим дзвіночком.
Ганна сиділа у маршрутці, тримаючи телефон в одній руці. Другою вона притискала до себе величезну сумку. Жінка перечитала повідомлення двічі. Невже їй просто здалося? Текст був ввічливим, але… наче хтось заздалегідь шукав собі лазівку.
Чат з приводу травневого виїзду безперервно блимав у сповіщеннях. Нещодавно туди додали нових людей. Степан і Іринка були друзями Владка, а він людина поважна і перевірена, давно в компанії, тому питанень ні в кого не виникло.
Атмосфера була затишною та дружньою. Всім плюс-мінус тридцять. Дорослі, відповідальні, з гумором. Спілкувалися давно, тому між ними склалися негласні правила. У кожного була своя роль.
Владко запрошував новеньких. Ганна організовувала посиденьки та вилазки. Вона вже склала список, запропонувала маршрут, домовилася про оренду будиночків біля лісу — з верандою, альтанкою та навіть гарним душем. Усі погодилися, почали обговорювати закупівлі. У списку з’явилися ковбаски, гриби, вугілля, кетчуп, вино.
І тут відбулося оце:
— Нас із Стьопою можна не враховувати, — повідомила Іринка. — У нас дієта, сами все собі готуватимемо. Нам нічого не треба.
Ганна відписала нейтрально: «Гаразд, як скажете». І поклала телефон.
Загалом — не проблема. Ну в когось ПП, у когось кето. Й нехай би водичку заряджають за місячним календарем. У компанії вже був хлопець, який ніколи не здавав на м’ясо — він був затятим веганом. Але щодня він привозив стільки овочів, що йому самому на тиждень вистачало, і робив на грилі такий вегетаріанський шашлик, що всі аж слину ковтали.
Тому дивацтва — справа побутова. Головне — порядність та участь. Але чомусь від цього «нас не враховуйте» у Ганни аж мурашки пробігли. Було в цій фразі щось… ковзке. Та вона вирішила не поспішати з висновками.
У день виїзду погода була казковою. Тепло, свіжо, легкий вітерець. Усі зібрались вчасно, ніхто не забув шампури, дошку для нарізки чи штопор. Запах сосон і п’янко свіже повітря одразу підняли настрій.
Усі заселилися у будиночки, розклали речі, хтось відразу пішов ставити мангал.
Іринка зі Стьопою під’їхали під вечір, коли організаційні питання вже вирішили. Їхнім «своїм» виявився пакетик із маленьким шматком сиру, кількома помідорами, пачкою рисових хлібців та двома пляшками пива. Ганна косила оком, коли вони діставали запаси, і подумала: «На вечір — може. Але на три дні?»
Вони сіли на лавочці, спершу осторонь. З’їли свій сир, чокнулися пляшками, трохи познімалися на тлі заходу. Потім поступово підсіли до інших. За півгодини Стьопа вже стояв біля мангалу.
— Ой, а що це ви тут смажите? Шашлик? А який аромат…
— Та ну, на дієті з вами не посидиш, — засміялася Іринка й підійшла ближче.
Ганна глянула на Катрусю, що сиділа поруч. Та ледь помітно знизила плечима. Ну що, не женити ж їх, годують. У компанії не було звички ставити людей у незручне становище, тим паче новеньких.
До ночі Іринка зі Стьопою вже їли й пили зі спільного столу, ніби свої. Сміялися, розповідали байки, співали пісні під гітару. Вони були веселими, приємними, не зарозумілими. Враження не було огидним. Але в Ганни з’явився дивний відчуття, ніби їх використали.
Вона й лягла спати з цим дивним почуттям. Не з обраАле вона знала одне: якщо ці хитруни знову спробують підсісти на чужий бюджет, вона більше не матиме жодних сумнівів.
