Це дитина Ігоря…
Ця історія трапилася не так давно у Львові, у затишній квартирі на четвертому поверсі багатоповерхівки. Жила там самотня, працююча пенсіонерка жінка на ім’я Ірина Сидоренко.
Її життя було без особливих пригод: все стабільно, пенсія, підробіток у приватній клініці, зустрічі з подругами, поїздки до онуків у Хмельницький та допомога вже літній мамі, що мешкала окремо.
День почався, як завжди. Ірина подзвонила мамі, поцікавилась здоров’ям.
Це була неділя, вихідна. Після трьох діб роботи зміною за столом реєстрації в медичному центрі, можна було трохи перепочити. План був простий: приготувати щось смачне, збігати до мами така-от щоденна рутина, й трохи втомлива.
Ходити туди всього два сусідні двори. Готувати не проблема, ще й вчорашній борщ є. Але, ото вже цей пятий мамин поверх без ліфта Ех! І ще й ті її постійні розповіді про нові болячки От найбільше цього нудило: мама в деталях могла описати весь спектр своїх болів, а все почуте від лікарів переосмислити з історіями сусідок та порадами з програм типу Здоровя.
Своїй доньці, навіть після сорока років у медицині, особливо не довіряла. Мовляв: «Що ти там знаєш, хіба лише, який скальпель подати!»
Ну а сьогодні ще й треба забігти в магазин по дорозі до мами. Ірина викинула сміття до передпокою, підмальувала губи перед дзеркалом. Попри шістдесят виглядала чудово: лише легкі гусячі лапки біля очей, коротка стрижка кольору пшениці, великі сережки. Щоки трохи впали, ну і що. Миловидне обличчя.
Для мами взяти ще чорний хліб і масла думала Ірина, коли раптово задзвонив дзвінок.
У підїзді працював домофон. Хто там міг бути? Подумала, що то сусідка тьотя Соня. Відкрила, навіть не оглядаючись, з помадою у руці.
На порозі стояла русява дівчина з хвостиком, у смугастій футболці, довгій кофті й джинсах, за плечима рюкзак. Це вже згодом Ірина відмітила деталі. В руках у дівчини був пакунок і дитя, загорнуте у коричневе ковдриня.
В очах дівчини тривога, суцільна напруга. Глибоко зітхнула, зробила крок вперед, практично сунула пакунок у руки Ірині і коротко:
Вам!
Ірина взяла на автоматі помада ще у руці. Глянула вниз Господи, це ж немовлятко!
Поки піднімала очі, дівчина вже бігла сходами.
Це дитина Ігоря, а мені треба вчитись кинула дівчина, постукуючи по сходах.
Двері внизу в підїзді гримнули.
Все
Іра ще постояла на сходовому майданчику, сподіваючись, що дівчина от-от повернеться. Потім зайшла в передпокій, подивилася на пакунок і подумала, чи не забуде винести сміття, коли піде до мами.
І ще помітила: дівчина залишила чужий пакет.
І вже потім дійшло Ой лишенько! Це ж дитина! І що вона казала? Дитина Ігоря? Геть не зрозуміло. Ірина має лише одного сина Лева, він живе у Хмельницькому з дружиною та дітками, чоловік вже помер.
Навіщо їй поклали на руки чуже немовля?
Ірина обережно поклала малечу на диван, розгорнула ковдринку: гарнесеньке немовля, у бежевому костюмчику, з пустушкою-жабкою. Місяць від народження, не більше.
Ну-ну, малятко погладила по ручці, дитя заспокоїлось і задрімало.
Подумала: «Може, у пакеті відгадка?» Там дві пляшечки, пачка суміші, підгузки, бодік.
Іра все ще чекала: от зараз подзвонять у двері, скажуть, мовляв, помилились
Але дівчина не поверталася.
Малеча заплакала. В Ірини руки розгубились чужа ж дитина! Чи варто перевдягати, годувати? Підійшла вдруге до вікна нікого.
Зрештою, перевірила під костюмчиком повзунки, бодік.
Дівчинка.
Серце вчепив страх і відповідальність. Дівчинку підкинули!
Ігор Ігор
Що якщо…
Її Лев колись любив гуляти, трохи серцем розкидався. Але сімейний, надійний, двоє дітей. Начебто все гаразд.
Взяла малятко на руку, погойдує, готує суміш.
Дзвінок. Мама.
Чого не береш слухавку? бурчить мама. В магазині вже?
Ще ні.
Принеси груш Але не ті, що минулого разу, а передминулого! Бач, ті хороші були
Дівчинка в руках копошиться.
Добре, мам. Я куплю.
Ох, скільки питань, зітхнула Ірина, готуючи суміш і обдумуючи треба ж щось робити!
Лев! Продзвонити Леву! Спробувала немає звязку. Дзвонила навіть невістці Світлані, попросила передати, щоб Лев зателефонував, мовляв, терміново.
Почекала звязку нема.
Подзвонила внуку Станіславу. Той розповів, що тато десь там на виїздах, звязку немає.
Збрехала потім мамі: Мам, ногу вивихнула, до тебе сьогодні не прийду Та у тебе борщ є, не переживай
Мама переживала. Пять раз подзвонила ще.
Ірина перевдягла білу блузу на домашню сукню й сіла біля дівчинки, розмірковуючи, що далі.
Чому досі не подзвонила у поліцію? Співала пісеньку… І просто дивилася на дівчинку
Потім все ж зателефонувала подрузі Віолетті:
Віку, ну ти зараз зомлієш мені підкинули дитину!
Віка зреагувала тверезо, обіцяла після роботи заскочити.
Не панікуй, Іро, розберемося! Головне без дурниць.
Весь день Ірина доглядала малятко годувала, мила, масажик робила Їй навіть сподобалося, чесно.
Дзвінка від Лева не було.
Віолєтта, як прийшла, пішла перебирання по сусідах: «У вас в під’їзді є Ігор?» питала.
Є! На шостому поверсі, повідомили у сусідів.
Пішли до Ігоря з дитячим пакетом.
Відчинила двері старенька: Ігорчику! До тебе прийшли!
Вийшов хлопець: борідка, трохи скуйовджений. То що, ви через планшет?
Та ні, у нас питання Дитина ваша?
Моя?! Та я ж хіба знаю
Довелося пояснити всю історію про підкинуту малечу.
Ні, чесно, ніяких дітей не маю, зніяковів хлопець.
Вийшли, сміючись, з підїзду додому.
Знову немає звязку з Левом. Дзвінок Світлані:
Сам не може подзвонити, сам пише оголошення… Так і гуляє у своїх трубах (Лев працював на трасах газовиком).
Іра вирішила: дочекається хоч завтра і заявить у поліцію все як є.
Ніч була довга. Дівчинка проснулася, Ірина годувала, гладила по головці Дитя солодко засинало.
Зранку дзвінок від мами: і взуття купити, і груш, і ще щось.
Потім зібралась з дитиною і пішла до мами. Замотала малечу у шарф, в магазині відчула себе потрібною не одна вже!
Мама здивувалась:
Що це за янголятко?
О, сусідка попросила на годинку, треба було у справах побігти.
А імя? питає мама.
Йой, так квапилась, і не спитала
В голові у Ірини крутяться імена як же назвала її мама?
Повернулась додому бачить: зявилася мережа у Лева. Дзвонить розповідає історію.
Лев ошелешено відповів:
Мамо, ти що! Це ж не моя дитина, і Ігор не я! Телефонуй у поліцію!
Та Я й сама вже розумію
Мамо, не тягни! Просто подзвони вже! Я дуже хвилююся за тебе
Та Ірина все ж зволікала: перевдягла дівчинку, нагодувала Як добре мати біля себе таке мале щастя!
Але треба діяти завтра у неї зміна, а дитя! Це ж кримінальна справа тримати мовчки чужу дитину…
Нарешті, вона майже наважилася і раптом дзвінок у двері.
На порозі стоїть дівчина, розгублена, боса, у майці й шортах.
Де вона? Скажіть, лишіть мені знати, де моя донечка!
Заспокойся. Зайди.
Дівчина зайшла, і, побачивши доньку на ліжку, опустилася на підлогу, затремтіла й заридала.
Ірина наливала води, клала цукерки як справжня медик.
Згодом дівчина прийшла до тями й розповіла. Її звуть Юлія, донечку Елечка.
Вона вчиться в медичному коледжі, родом із села під Івано-Франківськом. Познайомилась торік улітку з хлопцем-львів’янином, Ігорем. Він обіцяв одружитись, а потім зник. Вона знала лише адресу переплутала підїзд і квартиру.
Юля хвилювалась через навчання, на руках дитина, вдома не могла повернутись батько вигнав, тітка трохи підтримала.
Решта як у всіх. Боялася зізнатися у проблемі, сподівалася на допомогу
Чого ти тепер? питає Ірина тихо.
Додому до Ігоря не піду. В общагу там хоч якийсь куток. А там вже видно буде
Послухай, Юль. Залишайся у мене, хоча б на місяць, поки екзамени складеш. Побачимо, як далі.
Юля ледь не плакала, але погодилась.
Я зараз побіжу до вашого сусіда Ігоря, вибачусь…
Та не варто! Он яка з очима Відпочинь.
Через тиждень Ірина влаштувала Юлі чергування на швидкій за старими знайомствами. Дівчинка Елечка живе, здоровенька.
А Ігор сусід врешті став «під досвідом Юлі»: бабусі уколи робили…
А восени вже Юля зі своїми речами оселилась на кілька поверхів вище. Розчарування у «вічному коханні» лікується щоденною турботою про донечку, нових пацієнтів і маленькими перемогами.
Добре, що неймовірне іноді трапляється, правда? Тепер в Ірини вдома гамірніше, у мами частіше гості, Юлія не втратила віру в життя, а Елечка росте не лише здоровою, а й коханою.
