Чудово, що ти запропонував окремі фінанси. Тоді я просто залишу собі все своє.
Коли мій чоловік відсунув тарілку з таким виглядом, ніби я принесла йому не вареники з вишнями, а повістку в суд, я зрозуміла: зараз буде урочиста промова. Сергій поправив серветку, прокашлявся й, дивлячись крізь мене мабуть, у своє світле капіталістичне майбутнє, урочисто заявив:
Оксано, я тут підрахував. Наш бюджет давно на межі через твою фінансову безграмотність. Переходимо на окремі фінанси. Із завтрашнього дня.
Інтрига померла, навіть не народившись, а запах абсурду у кімнаті став настільки виразний, ніби я щойно обсмажила карася. Я повільно відклала виделку.
Чудово, що ти це запропонував, Сергію, відповіла я з тією самою посмішкою, яку має кіт Василь, коли бачить горобця на проводі. Тоді залишаю собі все своє.
Сергій кліпнув очима. В його голові як на більярдному столі, де думки зіштовхуються рідко, але з гулом ця фраза явно не вкладалась у лузу. Він чекав на сльози, докори, може, навіть істерики, але точно не спокійної згоди.
Ось і розумничка, зверхньо кивнув він, вже уявляючи, як відкладає заощаджене на мені в якусь «кубишку». Я збираю на статус. Чоловікові потрібен статус, Оксано. А тобі… на колготки вистачить.
Мій чоловік, Сергій Іванович, персонаж унікальний. Він щиро вважав себе «акулою бізнесу», хоча працював менеджером середньої руки на фірмі з продажу металопластикових вікон. Його «статус» зазвичай проявлявся у купівлі чудо-гаджетів, функцій яких він використовував на три відсотки, і читанні мотиваційних цитат в інтернеті.
Домовились, погодилась я. Котлету будеш доїдати, чи вона не входить у твою статтю витрат?
Він доїв. Востаннє й безкоштовно.
Перший тиждень нашої «нової економічної політики» минув під прапором його гордості. Сергій ходив по квартирі як павич, навмисне не питаючи, скільки коштує пральний порошок. Купив собі «преміальний» щоденник із шкіри дико дорогого дерматину і почав педантично занотовувати витрати.
В середу він прийшов додому із кульком, у якому самотньо побрязкували дві банки пива з акційної полиці й пачка пельменів «Економ-класу», де «економ» означає і на смак, і на склад. Я в цей час розпаковувала доставку з хорошого супермаркету: форель, авокадо, сири, овочі, пляшка нормального рислінга.
Сергій став у кухонних дверях, сперся об косяк і втомленим виглядом вояка сказав:
Шикуєш? кивнув на рибу. Ось тому й немає накопичень. Розтринькала все.
Не «у нас», Сергію, а у мене, поправила я, нарізаючи лимон. Ти ж тепер копиш на статус. До речі, ти зайняв свою полицю в холодильнику? Твоя нижня, в ящику для овочів, температура якраз для твоїх активів.
Він пирхнув, дістав свої пельмені й кинув у МІЙ (!) баняк.
Газ, промовила я не озираючись.
Що?
Газ, вода, амортизація каструлі та мийного засобу. Адже все ділимо?
Ой, Оксано, не будь такою дрібязковою! махнув рукою Сергій, як пан, що відганяє гуску на базарі.
Дрібязковість це твоя нова риса, Сергію. А у мене ринкові відносини.
Він спробував посміхнутись, але гарячий пельмень прилип до піднебіння, і його гримаса нагадувала Бровка, що спробував лимон.
Просто ти злишся, бо я перекрив тобі доступ до своєї картки, зробив він висновок, віддираючи тісто від зубів. Жінки завжди нервують, коли втрачають контроль.
У суботу до нас завітала Галина Семенівна, моя свекруха. Дама колоритна мене любить рівно настільки ж сильно, як і презирає безглуздість рідного сина. Колись вона працювала головним бухгалтером на великому заводі й числа цінувала більше, ніж слова.
Чаювали з тістечками, Сергій сидів навпроти, гриз сушку (свою, куплену по акції) й виглядав мучеником фінансового режиму.
Мамо, уявляєш, Оксана навіть туалетний папір ховає! жаліється він з надією на підтримку. У туалеті рулон наче наждачка, а у неї в шафці тришаровий з ароматом персика! Це ж сегрегація!
Галина Семенівна обережно поставила чашку.
Сергійчику, лагідно каже. Коли ти цю «сегрегацію» вводив, чим ти думав? Тим місцем, для якого папір призначений?
Мам! Я оптимізую бюджет! Хочу купити машину!
Машину? підняла вона брову так високо, що аж над окулярами зникла. На ті кілька гривень, що ховаєш від дружини? Ти економиш на туалетному папері, щоб купити старого Ланоса й бути королем на трасі Київ-Обухів?
Це інвестиція! перепинився Сергій.
Інвестиція це Оксана, яка терпить тебе в своїй квартирі, відрізала свекруха. До речі, Оксанко, тортик просто шедевр.
Сергій спробував взяти шматочок торта, але мій ніж для масла мяко, але впевнено перегородив йому шлях.
Двісті гривень, Сергію. Або їж свою сушку.
Справді? З чоловіка? При мамі?
У ринку жорсткі закони, милий. Оренда виделки ще сорок.
Він сіпнувся, зашарівся, схопив сушку й побіг з кухні.
Істерик, підсумувала свекруха. Весь у батька. Той теж усе «капітал» копив, поки я його з трусами до його мами не відправила. Держися, доню. Зараз почнеться фаза «ображений і на зло всім мучуся».
Два тижні потому експеримент наблизився до точки кипіння. Сергій схуд, змарнів, але гордість не дозволяла здатися. Він ходив у мятих сорочках (пральний порошок мій, а господарське мило він вважав совковим), пах дешевим дезодорантом і дивився на мене, як бездомний пес із претензією на вовка.
Кульмінація настала у пятницю ввечері. Я повернулася з роботи втомлена, але усміхнена премія! На столі чекав сюрприз: букет вялих гвоздик і пляшка «Київського шампанського».
Сергій сидів за столом, сяючи, як новенька копійка.
Оксано, присядь. Треба поговорити. Я вирішив, що можемо трохи помякшити правила. Я готовий внести до загального бюджету театральна пауза, сімсот гривень. На їжу.
Я глянула на нього, на гвоздики (здається, від бабусиної клумби) і на шампанське, від одного вигляду якого у мене зявилась печія.
Сімсот гривень? перепитала я. Щедрість невиданих масштабів, Сергію. Але маю нюанс. Я дістала з сумочки папку з акуратно роздрукованим Excel-файлом.
Що це? занепокоївся він.
Рахунок, любий. За проживання. Дивись: оренда кімнати у центрі Києва (беручи до уваги кухню й вітальню) 3 800 гривень. Комунальні (ти ж любиш митися по пів години) 700 гривень. Уборка (бо прибираю я, а ти нуля) 400. Разом: 4 900 грн. З тебе за два тижні 2 450 плюс амортизація побутової техніки.
Сергій побілів.
Ти ти береш з мене гроші за те, що я живу у квартирі власної дружини?!
У квартирі жінки зі своїм фінансовим бюджетом, лагідно виправила я. Ти ж запропонував: «Все своє до себе». Квартира моя. Отже, ти орендар. І поки нема договору, я можу виселити тебе за 24 години.
Це корисливість! Це низько! Я чоловік! закричав, перекидаючи стілець.
Ти чоловік, який вирішив економити на дружині, але забув, що живе за її гроші, тихо сказала я, але кожне слово било навідліг. Хотів бути партнером? Будь! Плати. Або шукай, де статус продають дешево.
Він ковтав повітря, щось белькотів, розмахував руками.
Ти ще пожалкуєш! видушив нарешті. Я піду! Знайду жінку, яка цінує мене, а не квадратні метри!
Щасти, Сергію. І не забудь забрати пакунок з пельменями. Це твій актив на чуже не зазіхаю.
Він метався по квартирі, збирав речі, гримів дверима й вигукував, що я «меркантильна мегера», «вбила кохання» йде у ніч…
Мамі подзвони, хай постелить, порадила я, наливаючи собі келих нормального рислінгу. І таксі бери економ-класу, бережи статус.
Він гримнув дверима так, що навіть у сусідів знизу затремтіли чашки.
Тиша у квартирі була солодкою, як мед з Карпат. Я розляглась у кріслі, поглядала на вечірній Київ і відчувала легкість неймовірну. Дзвінок. Смс від Галини Семенівни: «Приїхав. Злий, голодний, вимагає справедливості. Сказала, що справедливість в наш час недешева. Виставила рахунок за вечерю і ніч. Нехай звикає до ринку. Ти як? Тримаєшся?»
Я посміхнулась і відповіла: «Тримаюсь, мамо. Планую купити нові штори. На зекономлене».
І справді: ніколи не треба пояснювати людині, чому вона дурна. Значно ефективніше дозволити їй оплатити повний тариф за свою дурість. Адже якщо чоловік прагне незалежності дайте йому її щедро. Головне, щоб вижив.
