Підкреслено у вікні хати сиджу. Валя дивиться у сад сусідки: «Олександре, подивись на Павла Гончара? От чоловік! Щовівторка дружині троянди, вранці машину вимив Олену до роботи відвіз. А твій де?»
Мішаю борщ, не відриваючись від плити. За вікном Павло з сьомої хатки, справді, розсаду кладе. Букет червоних рут лежить на лаві.
«Валю, годі вже,» зітхаю. «У кожного своє.»
«Яке своє?» сусідка розсадовується за столом. «Подивись уважніше! Городина у нього як мальована, жінку обожнює, онуків по вихідним возить. А Олена така щаслива ходить! Учора в магазині мені півгодини розказувала, як Павло ноги їй по вечорах розтирає.»
Я кривляюся. Павло Гончар дійсно був взірцевим чоловіком. Сусідки про це говорили, вся вулиця знала. Завжди першим чистив сніг не лише собі, ай сусідям-пенсіонерам. Помагав паркани лагодити, інструмент позичав, ніколи на дружину не підвишував голосу.
«А мені що з того?» вимикаю плиту. «Мій Василь теж доброї вдачі.»
Валя зневажливо цмокає:
«Доброї? Вчора о одинадцятій музику врубив, мого внука розбудив. Позавчора машину на всю дорогу поставив Петренко ледь проїхав.»
«Просто у нього настрій поганий був,» справджуюся, хоч самі відмазки звучать пусто.
Василь справді не був ідеалом. Міг забути про день народження, брудний посуд у мийці тиждень не прибрати, половину платні на шпульки витратити. Та я любила його саме такого. Любила його незграбні спроби сніданку, коли я хворіла. Любила, як він хропів. Любила навіть цю звичку кидати шкарпетки по спальні.
Після того, як Валя пішла, вийшла поливати огірки. Через тин чувся тихий розмов Павла з жінкою:
«Оленко, принести тобі ослінчика? Не стояй на колінах.»
«Не треба, Павлуню, швидко суницю гляну.»
«Тоді чай закипячу. З малиною чи з лимоном?»
«З малиною, милий.»
Неначеме порівняла цю розмову з ранковою пасівкою з моїм:
«Василю, сніданок готовий!»
«Зараз!» крикнув з вбиральні, потім: «Кава є?»
«Розчинна у шульці, знайдеш.»
«Та де вона там…»
Нарешті Василь пішов, випивши тільки чай, а я весь день лаяла себе, що не поставила йому глечик наперед.
Ввечері, кладучи спати онуку Катрусю, почула, як вона зітхає:
«Що таке, сонце?»
«Бабуся, а чому той дідусь Павло з сьомої хатки кожен день тітці Олені квітки носить? А дідусь Василь тобі ніколи не носить.»
Сіла на ліжечко, вкрила Катрю:
«А тобі хочеться, щоб дідусь мені квітки носив?»
«Хочеться! Ти ж добра, казки читаєш і пампушки печеш. Чому він тобі нічого не носить?»
Правда дитячими устами садить особливо болюче. Не знала, що відповісти, тільки поцілувала в лоб: «Спи, моя рибко.»
Наступного дня зустріла Олену Гончар у крамниці. Придивилася неуважне. Олена дійсно виглядала щасливою. Доглянута, у вишитій блузі, волосся акуратно закручене.
«Олександро, вітаю! Як справи?» посміхнулася вона, обираючи помідори.
«Нормально, а в тебе?»
«Чудово! Павло сьогодні борщ варити взявся. Каже, мол, дружино, відпочинь, Олена усміхнулася. Хоч я все одно поряд, бо він сіль з цукром переплутає.»
«Тобі з чоловіком щастить,» сказала я, і в голосі промайнула заздрість.
«Щастить,» погодилася Олена, та вираз її обличчя став задумливим. «А твій Василь? Чув, вудку нову купив?»
«Купив. Те що вихідні на ставок їздить.»
Розійшлись, а я всю дорогу думала, як би було добре, коли б Василь хоч раз проп
А коли наступного ранку Володимир грюкнув болоточеревиками об підлогу, а потім сьорбнув борщ із каструлі, Марина лише посміхнулася, бо тепер знала найголовніше в цих струнках черевиках було те, що вони хоч і грюкали, та щиро везли її чоловіка до дому.
