**2 березня.**
Прийшов до подруги на день народження. З університету дружимо. Все було чудово – велика квартира в Києві, чотири кімнати, простір та затишок. У вітальні – стіл, немов із смачних снів: сир, золотистий, з дірками, ковбаса зерниста, з біленькими прожилками сала, риба запечена, м’ясо на вертелі – нову піч випробовували! Солоні помідорчики, хрустка капуста з часничком, солодощі, випічка… Не стіл, а справжній український натюрморт.
Гості – родичі, колеги – всі щирі, тости говорять, музика грає ненав’язливо. На полицях – порцелянові статуетки, на вікнах – гарні штори, на підлозі – килим з квітами, м’який, приглушує кроки. Їли з задоволенням.
Чоловік іменинниці подарував їй витончене кільце з діамантом. Все ж п’ятдесят років! Діти тепло привітали маму, онук поцілував бабусю… Місця всім вистачило, всі були щасливі.
Потім навіть танцювали – господарі спеціально звільнили одну кімнату. Трохи розігріті їжею та вином, гості кружляли під пісні своєї молодості. Марію запросив танцювати привабливий чоловік, колега чоловіка ювілярки.
Вона танцювала. Розчервонілася, коси розкуйовдилися – як у молодості. Чоловік посміхався, говорив гарні слова. Нічого зайвого. Але було приємно. Просто приємно чути теплі слова.
А потім Марія глянула на годинник – і прокинулась. Треба бігти додому. Вже пізно. Свекрусі треба дати ліки, помити її, чоловік сам не впорається. І їжу на завтра варити – зранку купа справ, хоча на роботу лише після обіду. Потім прийде чоловік, у нього теж клопіт повно. Коли вдома хворий – справи ніколи не закінчуються.
А грошей нема. Чоловік втратив роботу – видавництво закрилося. Поки що влаштувався за копійки. Треба виплачувати кредит, бізнес сина прогорів. І їхати до невістки в лікарню – вона з дитиною вже два тижні там.
Свекруха залишиться із сиделкою. А знаєте, скільки коштує година сидіння? Ось. Потрібні гроші. Треба вночі посидіти за комп’ютером, щоб заробити на сидіння…
Думки цією хвилею вдерлися до свідомості. Марія швидко зібралася – її не тримали. Свято тривало. Подруга при прощанні обійняла. Вона завжди допомагала! Але в неї своє життя, свої радощі, свій чоловік, свої діти. А Марії треба додому. У свій дім, у своє життя.
І вона пішла до автобуса під холодним, тверезуючим дощем. І на мить подумалось – повернутися. Туди, де тепло, де стіл накритий, де музика грає, де всі такі добрі, щирі. Де можна говорити не про хвороби й гроші, не про невдачі – а про кіно, смішні випадки з минулого, сміятися з жартів. Або просто танцювати повільний танець із симпатичним чоловіком…
Але Марія їхала в холодному автобусі додому. А потім зайшла у свою маленьку квартиру – і зустрів її запах хвороби. Як би не мила, він не зникає. Запах нещастя – його важко описати, але він є. І підгорілої каші теж пахне – знову недогляд. Каструлю важко відмивати…
І втомлений чоловік з порога почав розповідати, що лікар прописав матері. І йому. Завтра треба записатися до іншого, аналізи не дуже…
Квартира здалася темною, тісною, пропитаною хворобою, бідою, невдачами. А чоловік стояв постарілий, сивий – наче дід. І перегоріла лампочка – світла стало менше. Навколо – коробочки з ліками, пакунки простирадл, великий пакет з використаними підгузками – треба винести…
Такий різкий контраст із чужим щасливим домом, що Марія ледве стримала сльози. Гіркий комок підкатив до горла.
Вона ковтнула його. Усміхнулась. Обійняла чоловіка. Сказала: «Дякую, що відпустив до Настки. Добре посиділи, відпочила. Набирай ванну, зараз маму купатимемо. Ти годував її? Ліки дав? А свої прийняв?»
І Марія взялася за клопоти. Таке життя. Треба його жити. Треба працювати, прибирати, мити, вигадувати, боротися. Це просто життя. І близькі люди, без яких воно неможливе. Треба поліпшувати те, що є – не надто порівнюючи з чужим. Треба виконувати обов’язок, любити, рятувати своїх.
Так думала Марія. А чоловік замінив лампочку – стало світліше. Квартира ніби розширилася. Хвора заснула – отже, ніч буде спокійною. Можна ще трохи попрацювати. Сили ще є. Для своїх – завжди знайдеться.
А коли подруга написала: «Можна дати твій номер тому чоловікові?» – Марія надіслала посмішку і рішуче «Ні!». І подякувала за свято, за тепло, за дружбу.
Бо життя інколи спрашиє нас, пропонуючи спокусу замість звичної тяганини. Але ми таки йдемо до своїх. У своє життя. Робимо все, що в наших силах. Навіть якщо дуже втомились. Навіть якщо хочеться залишитися там, де легко і радісно. Але ми йдемо до своїх. Любов повертає нас – і не дає піти.
Навіть коли за вікном – холодний дощ.
