Тридцять два роки, і вже чотири роки я замужем за людиною, яка стала для мене справжнім тягарем. Я, Соломія, живу у Львові, і весь цей час сама тягну сімейний бюджет на собі. Мій чоловік, Богдан, старший за мене на вісім років, і я втомилася мовчати, терплячи його безвідповідальність. Сьогодні я не витримала і вперше вимагала від нього грошей, але замість підтримки отримала лише образи й погрози піти. Моє життя перетворилося на драми, і я не знаю, скільки ще зможу це виносити.
Ми з Богданом разом чотири роки, але за цей час я жодного разу не відчула себе захищеною чи коханою. Він уже був одружений до мене і має доньку від першого шлюбу. Коли його попередня сім’я розпалася, він повернувся до батьків, а під час наших зустрічей стверджував, що ночує у друзів. Пізніше я дізналася, що це була брехня, але тоді я закрила на це очі, вірячи, що кохання все виправить. Богдан працює менеджером з продажів у великій компанії, і його робота — це суцільний стрес. Він часто зривається, влаштовує скандали й виливає на мене свої емоції. Я ніколи не відчувала від нього підтримки чи турботи, а його гарячий характер став для мене справжнім випробуванням.
Коли в моєму житті наставали складні моменти й мені так потрібна була його підтримка, Богдан просто збирав речі й їхав до матері. Одного разу я не витримала розлуки й через тиждень благала його повернутися. Ми живемо у моїй квартирі, яку я купила ще до весілля, і я сама оплачую всі рахунки й купую продукти. Богдан же ніколи не показував мені своїх грошей. Він стверджує, що збирає на наш «спільний мрію» — будинок у Карпатах, де ми якось житимемо щасливо. Але з кожним днем я все більше сумніваюся, чи побачу колись цей дім. Його слова звучать як пусті обіцянки, а я втомилася вірити у казки.
Минулої зими комунальні платежі зросли, і я, набравшись мужності, попросила Богдана допомогти з оплатою. Він пообіцяв, але минув місяць, а грошей я так і не побачила. Моя втома від цієї ситуації сягнула межі. Я не можу більше годувати дорослого чоловіка, який живе за мій рахунок. Що буде, якщо у нас з’являться діти? Їм доведеться працювати з малих років, щоб прогодувати власного батька? Це ж абсурд! Наприкінці місяця я не витримала й прямо запитала його, чи збирається він заплатити за квартиру. Замість відповіді він спалахнув, звинуватив мене у невдячності й знову почав збирати речі, погрожуючи піти.
Я не розумію, за що він так із мною поводиться. Що я зробила, щоб заслужити таке ставлення? Моя душа розривається від болю й нерозуміння. Я не можу безкінечно терпіти цю несправедливість, але кожен його відхід і повернення ламають мене все сильніше. Чотири роки я сама несла цей тягар, але тепер я на межі. Скільки ще я зможу тримати себе в руках, поки моє життя остаточно не розвалиться під вагою його байдужості?
