Не витерпіла
Я подаю на розлучення, стиха, спокійно промовила Ганна, подаючи чоловікові чашку чаю. Точніше, вже подала документи.
В вимові не було ані крихти емоцій, неначе йшлося про звичайнісіньку справу: «На вечерю буде борщ з варениками».
Можна запитати, з якого дива Гм, пізніше, не при дітях, Ігор, помітивши дві напружені, налякані дитячі мордашки, одразу знизив голос. Що я такого зробив не так? І це навіть не згадуючи, що хлопцям потрібен тато.
Думаєш, я іншого батька не знайду? жінка театрально закотила очі й ледь посміхнулась. Що не так? Та все не так! Я ж сподівалась, що життя буде як синє спокійне озеро, а не скажена, непередбачувана гірська ріка!
Так, хлопці, доїли? Ігор не хотів продовжувати цю розмову при дітлахах. Мершій у кімнату гратися! І не підслуховувати! крикнув навздогін, знаючи, що Петрик із Максимом не всидять на місці ні хвилини. Ну, а тепер продовжимо.
Ганна невдоволено стисла губи навіть тут примудряється командувати Будує з себе ідеального батька.
Я втомилась від такого життя. Не хочу щодня по вісім годин тягнути на роботі, посміхатись колегам, гнути спину перед клієнтами Я хочу валятись до обіду, ходити у модні бутики, салони краси. А ти на таке не здатен. Досить! Я віддала тобі найкращі десять років
Можна без цих пафосних слів? перебив Ігор, уже майже чужій дружині. Це ти десять років тому так намагалась мене одружити, а я й не мріяв про весілля.
Помилилась, з ким не буває.
Процес розлучення був швидким і тихим. Хлопці залишилися з Ганною, але Ігор наполіг кожні вихідні та канікули проводитимуть із ним. Ганна навіть не заперечувала.
Минуло півроку. Ігор познайомив синів зі своєю новою дружиною, життєрадісною і доброю Любою. І Люба відразу припала Петрику й Максиму до душі, так, що вони з нетерпінням чекали татових днів. Це страшно дратувало Ганну.
Ще дужче її виводило з рівноваги, що Ігор отримав спадщину від далекого дядька, купив величезний будинок під Києвом, жив собі щасливо. Але на роботу не кинув, аліменти платить невеликі натомість сам забезпечує хлопців одягом і технікою. А аліменти суворо контролює!
Що ж вона не почекала якихось півроку? Якби Ганна знала! Ох, зараз би все по-іншому склалося.
Але може, ще не все втрачено?
**************
Може чаювання, як колись? звабливо посміхаючись, запропонувала Ганна, намотуючи локон на палець. Сукня коротка, фігура підкреслена, макіяж вдалий знов та молода красуня!
Я зайнятий, кинув Ігор порожнім поглядом на колишню дружину. Хлопці зібрали речі?
Шукають щось Затримаються хвилин на десять, знаю їх, розчаровано кинула Ганна, але не відступала. Може разом Новий рік зустрінемо? Петрик із Максимом півдня ялинку вбирали.
На суді обговорили, що всі канікули мої. Ми святкуватимемо у чудовому селі на Полтавщині там снігу багато й є, де кататись на лижах. Люба все організувала.
Це ж родинне свято
Ось і відсвяткуємо в родині. Будеш обурюватись хлопців заберу через суд.
Щойно за Ігорем і щасливими синами зачинились двері, Ганна в ярості розбила сервіз подарунок на весілля. Люба! Знову ця Люба! Прикидається доброю мачухою, хоч мабуть, чекає не дочекається, коли ті бешкетники поїдуть. Кому як не їй знати, які непосидючі у неї діти!
О, це ідея Ганна вдоволено посміхнулась. Ще не все втрачено. Незабаром грошики Ігоря будуть у її повній владі
**************
І що це? широко розплющивши очі, Ігор побачив валізи у коридорі.
Як що? Речі. Петрика й Максима, Ганна злегка штовхнула набиту валізу, й та похилилась. Я вирішила: раз ти вже влаштував життя, тепер моя черга. Але розумієш, не кожен чоловік виховуватиме чужих дітей, тому хлопці житимуть з тобою. Я вже була в службі у справах дітей, повідомила. Залишилось узаконити. Ти цим займись а я їду відпочивати з перспективним кавалером.
Після цих слів, залишивши приголомшеного чоловіка, Ганна неквапом вийшла до машини. Цікаво, скільки терпіння вистачить у цієї «святої» Люби? Тиждень? Два? Довше не протягне. Ігор перед вибором: діти чи нова дружина точно вибере синів. Та повернеться до неї. Зі всіма грошима
Майже місяць. Другий. А дзвінка повернути дітей досі не було. За розповідями хлопців, Люба навіть жодного разу не підвищила на них голос! Та як? Ці два вічних розбишаки раптом золоті?
Як хлопці? Ще не втомилися від них? Ганна не витримала, зателефонувала Ігорю.
Чудово. Хлопці слухняні, допомагають, молодці, у голосі Ігоря звучали тепло і гордість.
Справді? здивувалась Ганна. А в мене вони постійно бешкетували
Бо дітьми треба займатись, зневажливо буркнув чоловік. А ти все в телефоні сиділа. До речі, попереджаю ми переїжджаємо ближче до Карпат. Якщо захочеш, привезу хлопців на канікули.
Але Вони ж і мої діти!
Ти сама усі права підписала. Мати, щиро розсміявся Ігор.
Ганні залишалось гризти кулаки. Ані чоловіка, ані грошей повернути не вдалося, з новим залицяльником не склалося, а діти тепер далеко. Та й не так сумно їй так сподобалось присвячувати вільний час лише собі.
Що за несправедливість? Десять років намагатися й зректись усього за кілька місяців до безтурботного життя.
НесправедливоТим часом у новому домі біля лісу Максим і Петрик разом з Любою ліпили з борошна вареники. Ігор мовчки збирав у шафу дитячі куртки, вже не дивуючись, як швидко і легко хлопці покохали нову маму. За вікном кружляв сніг, в кімнаті пахло свіжою випічкою й сміх лився світлими хвилями.
А можна ми зробимо сюрприз для Люби? прошепотів Петрик братові, і той радо закивав.
А ще… додав Максим, коли виросту, я точно ніколи не змушу свою родину сумувати.
Ігор усміхнувся. Тепло, якого йому так бракувало всі ці роки, повернулося не через надбані статки чи давні сподівання, а через новий сенс, новий простий і справжній дім. Любов завжди знаходить шлях і навіть найбільш розчаровані серця, врешті, вчаться відпускати заради власного щастя.
Ганна тим часом сиділа біля вікна у затишній кавярні серед чужого міста. Перед нею на столі парувала кава, в руках був телефон. Вона могла зателефонувати але вперше за довгі роки не хотіла сваритися або щось доводити. Їй здалося: мабуть, настав час просто навчитися любити себе і більше не витрачати роки на гонитву за тим, що вже давно втрачено.
І з цією думкою вперше за довгий час усміхнулась сама до себе, а над лісовим будинком далеко-далеко мерехтіло й виблискувало дитинство, що нарешті стало щасливим.