Чому я погодилась, щоб мій син і невістка переїхали до мене? Досі не знаю.
Я Віра Семенівна, живу у двокімнатній квартирі у спальному районі Львова. Мені шістдесят три, я вдова. Пенсія у мене невелика, але вистачає. Коли мій син Андрій одружився два роки тому, я, як і будь-яка мати, була щаслива. Він молодий йому тридцять один, а невістка Олена трішки молодша. Побралися, почали спільне життя, але власного житла не мали. Кажуть: «Мамо, поживемо у тебе трохи. Незабаром зберемо на перший внесок за квартиру й поїдемо.»
Я, наївна, розтанула: подумала, що доглядатиму онуків. І дозволила. А тепер навіть не знаю, як із цього вийти. Бо той «трохи» вже став двома роками, і всім нам тут не життя, а мука.
Спочатку я не лізла не в свою справу. Вони молоді, звикають до подружжя. Не заважала, готувала, прала, робила все, як треба. Потім Олена завагітніла. Рано, подумала я якщо Господь так дав, значить, на те воля. Народився онук, Ярик. Ладний хлопчина. Тільки з його появою всі заощадження пішли прахом. Хто виховував дітей, той знає, скільки вони коштують: підгузки, молочні суміші, кашки усе дорого, а Олена хоче лише фірмове, завжди свіже, лише імпортне.
Я готова допомагати. Але я не прислуга. Та все ж перетворююсь на няню, кухарку й покоївку в одній. Молода мати «дуже втомлюється». Схоже, Ярик їй не дає спати. Тож вона лежить аж до обіду, утулившись у телефон. Дитина у манежі. Вона на дивані. Телек увімкнений, обід мною зварений, підлога вимита, онук викупаний. А Олена скардиться, що «виснажена».
А мій син? Андрій йде на роботу й повертається понурий, мовчить. Як спробую заговорити ухиляється. Каже: «Мамо, не лізь». А Олена поводиться, немби вона тут в дому господиня. Я слово вона три. І завжди на підвищених тонах. Потім Андрій заявляє, що я «тисну» на його жінку. Тискаю! Ось же я, яка їм у всьому допомагаю!
Не знаю вже, що робити. Кажу Андрієві: «Сину, орендуйте хоч якусь хатинку. Я втомилася». А він у відповідь: «Грошей немає, мамо». Запропонувала поміняти житло: я б взяла маленьку однушку, а вони б збирали на внесок і жили б, як дорослі. Самі б відповідали за своє життя. Я б лише трохи допомагала з онуком, як вийде. Але ні, син лише киває, а нічого не міняється.
Розумію, що вони молоді, їм важко. Але й я не залізна. Маю проблеми з тиском, болі в суглобах, безсоння. А коли їм щось потрібно біжу до лікарні, на увімкнення, сижу з онуком. А скажу, що втомилася дивляться, немби я зрадниця.
Недавно сталася велика сварка. Прокинулась зранку, прибрала на кухні, зварила кашку онукові, як завжди. Олена прокинулась і заявила: «Чого знову цю кашку? Я ж казала тільки з пакетика!» Не стерпіла. Сказала, що я бабуся, а не кухонний робот. Що їм пора годувати себе саміВони знову посварились, але цього разу я мовчала, бо зрозуміла досить, настав час поставити умову: або вони знаходять собі житло, або я продаю квартиру й їду до сестри в Івано-Франківськ.
