Мені часто сниться дивний сон: я ходжу босоніж старою, вкритою туманом вулицею у Львові, в руках тримаю дві маленькі долоньки Донечку Ярославу і меншу Оленку. Я усвідомлюю, що мені 31 рік, що я не маю роботи, бо сама так вибрала: бути мамою це мій повний заробіток. Думаю собі: от як народжу Ярославу, батьки ж і свекруха прийдуть допомогти, бо так було завжди бабусі йдуть у бій із пелюшками. Але у сні виявляється, що все навпаки: допомоги менше, ніж міг уявити будь-який львівський тролейбус у дощ. Увесь тягар дивної реальності сам на сам.
Туман розвіюється, я вже вдома, і перші дні після пологів усе розмиті плями тривоги й розгубленості. Здається, інструкції до дітей не вкладають у свідомість навіть у наших прабабусь. Смішно тепер, як елементарні речі тоді здавались загадками, а тиша була майже такою ж гучною, як дитячий плач на весь двір. Я сподівалась, що мудрість старших то мов домашнє молоко: вічна і випробувана. Але і тут у сні логіка минає бабусі сперечаються навіть про те, як купати немовля, наче жовтнева листяна завірюха перемішала всі звичаї Галичини.
Я навчилась ловко примотувати підгузки, варити компоти з яблук і шепотіти колискові так, щоб не прокинулася старенька кицька Мурка. Але сни мої сповнені трішки іронії.
Свекруха, Ганна Петрівна:
— Молись над водою і дитині давати лише таку, а звичайна львівська вода непридатна!
— Шість місяців потому купую фільтр «Барєр».
— Тільки сіре господарське мило підходить немовляті, решта для чужих дітей!
— Коли дитина захворіла: «Ти погано виховуєш, тому так і є».
— Якщо плаче йдемо до бабки-знахарки, вона розкаже.
Моя мама, Марія Степанівна:
— Та хай кричить, то швидко мине. Температура є пігулка, проковтне, і все як рукою зніме.
— Не купуй їм тих іграшок, все одно вони граються лиш коробкою з-під взуття.
— Приходжу рівно о 13:00 в суботу, але о 16:00 мусиш забрати, бо маю квиток на кінопоказ «Тіні забутих предків».
— Давай олівє й оселедець дітям з шести місяців, головне, якщо просять.
Я прокидаюсь, і в думках залишалася присмак полину: я люблю свою маму, та щоразу більше здаюсь собі, мовчки розпитуючи про своє дитинство на Подолі. Як мене годували ковбасою, як кашляла бабуся махала рукою: «пройде», а закінчувалось усе коклюшем. Тепер розумію, чому підшлункова грає коломийку, а печінка щедрівку навіть за каву зранку.
Я прокидаюсь із почуттям провини і вдячності: дві різні бабусі, різна Ужгородська логіка але я не можу залишити дітей із ними на день чи два. Під наглядом, можливо. Може, це й сонячний страх, а не параноя, але у мене ситуація проста, як пісня «Повіяв вітер степовий»: під туманом сну я все одно тримаю доньок за рукиЯ вдихаю запах свіжої кави, чую, як у вікно заглядає сонце ще трохи, і дівчата знову розбудять свій світ. Я безгучно сміюся з абсурду: мені здавалось, що роль мами це марафон підручників і досвіду старших, але насправді це назавжди невивчене домашнє завдання. Я зрозуміла: кожна мама і головна героїня, і сценаристка, і каскадерка. Я не завжди знаю, коли рятувати, а коли відпустити; коли співати колискову, а коли просто мовчати і тримати маленьку долоньку, але щоразу, навіть через втому й тривогу, ці дві ручки знаходять мою.
І тоді я усміхаюсь, бо знаю: Львівський туман мине, бабусині поради то як фіранки, їх можна відсунути, аби пустити в дім світло. А десь посеред цієї любові та безладу, я щовечора лягаю спати з впевненістю: мої доньки не знатимуть, хто був «правильнішою» бабусею. Вони знатимуть лише, що їх мама завжди поруч.
І нехай життя не додає інструкцій, в серці кожної ночі я знаходжу найголовніший рецепт трошки ніжності, багато терпіння і віру, що все-таки я готую їхнє майбутнє у власній великій кухні, яку вони одного дня назвуть домом.
