Дядька Сашка Ковальчука з перших днів не сподобався Вовчикові, а згодом й взагалі викликав у хлопця ненавич.
Мама, нервово перебираючи пальцями, сказала того вечора восьмирічному синові:
— Вовку, познайомся, це дядько Сашко. Ми разом працюємо, а тепер вирішили жити разом.
Вовко насупився, нічого не розуміючи. Що це значить? Цей чужак тепер буде тут з ними?
— А тато? — злісно кинув він погляд на матір і скоса подивився на дядька Сашка, що стояв біля дверей.
— Вовку, не починай! — мама ще більше занервувала і навіть підвищила голос.
— Тато приїде! Обов’язково приїде! Ти нам не потрібен! — вигукнув Вовко незнайомому чоловікові. Сльози бризнули з очей, і він пітхопцем побіг до своєї кімнати.
— Сину, скільки разів я тобі говорила — твій тато нас покинув. Мене покинув і тебе покинув. Він більше не повернеться. Ніколи. А дядько Сашко — він добрий. Побачиш, він буде піклуватися про нас, ви подружитесь. — Мама сіла поряд із хлопчиком, що впав на ліжко. Вона гладила його по голові, по плечах, говорила тихо і лагідно, але Вовко не обертався, упершись обличчям у стіну. Він не вірив мамі і не хотів її слухати.
Тато й раніше часто їздив далеко, на своїй великій вантажівці, але завжди повертався. Веселий, з подарунками для Вовка й мами. Вже з-під воріт він гукав: «Ну-мо, зустрічай! Подивись, хто приїхав!» — і Вовко біг йому назустріч, розкинувши руки: «Татусь, татусь! А що ти мені привіз?»
Перед тим, як тато поїхав того разу, вони з мамою довго щось обговорювали на кухні. Мама схлипувала, а тато твердив: «Марічко, годі сцен, ти ж знала, що в мене є сім’я. Я мушу думати про них». Вовкові тоді було шість, і він не розумів, чому мама плаче — адже тато говорив про них, про їхню сім’ю, про нього й маму. Невже так буває, щоб була якась ще одна сім’я? Вовко вже засинав, а вранці, прокинувшись, не побачив тата. «А коли він повернеться?» — запитав він у мами, яка того ранку була похмурою і часто зітхала. Вовко не повірив, коли мама пояснила, що тато більше ніколи не приїде. Що в нього інша сім’я, інша дружина й діти, а вони з Вовком йому більше не потрібні. Тоді хлопець сильно розлютився на маму, плакав і кричав, що вона бреше, що тато його любить і обов’язково повернеться.
Вовко чекав дуже довго, а тато все не приїжджав. Мама сердито цькувала його, коли він запитував про батька. А тепер у їхньому домі з’явився цей дядько Сашко.
Мама пішла. Вовко почув, як на кухні дядько Сашко промовив:
— Марічко, не треба було так. Треба було його якось підготувати.
— Нічого. Звикне. Усе налагодиться. — різко відповіла мама.
Вранці за сніданком дядько Сашко сидів із ними. Хвалив яєчню, підсмажену на сальці, ніби це було щось особливе. Мама посміхалася, доливаючи йому гарячого чаю.
— Вовку, а якщо я тебе до школи підвезу? Дам покерувати? — запропонував дядько Сашко.
— Сам дійду. — буркнув Вовко.
Тато теж дозволяв йому посидіти за кермом своєї великої машини, хоч вона була заглушена й нікуди не їхала. Але Вовкові подобалось крутити кермо, тицяти різні важелі й кнопки, уявляючи, що він їде аж за обрій. А від цього дядька Сашка йому нічого не треба.
Дядько Сашко не наполягав, а мама не зауважила, що син грубить. Вовко давно звик ходити до школи сам. Мама працювала на фабриці в сусідньому містечку й, поспішаючи на автобус, вже біля дверей гукала: «Вовку, вставай! Сніданок на столі!» Разом вони снідали лише по вихідних.
Хоч Вовко і злився на дядька Сашка, йому стало цікаво, яка в нього машина. Невже така ж стара «копейка», як у сусіда діда Івана, який заводить її раз на місяць, щоб їхати на ринок? Але ні — у дядька Сашка виявилася гарна срібляста тачка. Вони з мамою сіли в неї й поїхали у бік міста, а мама при цьому помахала синові рукою, а дядько Сашко подав сигнал. Вовко не помахав у відповідь і не посміхнувся, він нахмурився й пішов у протилежний бік.
Через два будинки на лавці його чекав найкращий друг Юрко.
— Так, тобі не пощастило. Зараз почне виховувати. — зітхнув Юрко, почухавши потилицю. Це виходило автоматично, лиш від спогадів про його вітчима. Дядько Петро жив із ними вже чотири роки. Він багато пив, постійно кричав на Юрка і часто лупив його по голові — з причини й без. Мати не заступалася, вона й сама часто випивала разом із чоловіком і вважала, що чоловік краще розуміє, як виховувати майбутнього чоловіка.
Вовко уявив, що дядько Сашко може виявитися таким же, і ще більше похмурів. Але його побоювання виявилися марними.
Дядько Сашко не пив. Після рДядько Сашко почав нарешті приймати місце у серці Вовка, і з тих пір почалася їхня справжня сімейна історія.
