Чому мама з татом не стали жити разом, Оксана так ніколи й не дізналася.
Їй ледве виповнилося три, коли батьки розійшлися. Мати з малою Оксаною повернулася з Києва до рідного села на Волині.
— Усе встигла, — не втрималася баба Галя, зустрічаючи доньку з онукою біля воріт. — Навчилася, вийшла заміж, дитину народила, розлучилася. У вас, молодих, усе як на швидкостях…
Кажуть, судити людину треба не за слова, а за ділами.
Баба Галя була доброю бабусею. А те, що бурмотить та лається, — то рідні вже давно звикли.
Зате які вареники ліпить! Скільки пісень знає!
Оксана любила, коли її вкладала спати бабуся. Сяде на край ліжка, поправить ковдру, і починає розповідати казку — спокійно, без поспіху.
Звісно, кожна дитина крім казок хоче уваги й тепла. Але баба Галя «сюсюкань» не терпіла. Поцілувати на ніч, обійняти, сказати, як любить — це не про неї.
Мати Оксани повністю перейняла цю манеру спілкування.
Іноді дівчинка думала: може, не люблять, якщо не обіймають?
Та одного разу Оксана сильно застудилася. Три дні їй не ставало краще, а швидка все не їхала. Баба Галя вдень і вночі не відходила від онуки. Матері тоді не було вдома — кудись виїхала.
Якщо згадати, Оксана частіше була з бабусею, ніж із мамою.
— А коли мама повернеться? — питала вона бабу Галю.
— Як влаштує своє життя, тоді й приїде, — відповідала та.
Що значить «влаштує життя», маленька Оксана не розуміла. Але перепитувати боялася.
Але оскільки мамині від’їзди стали рідшими, а потім зовсім припинилися, дівчинка вирішила: от і «влаштувала», тепер завжди буде з ними.
Тільки ось мати ходила сумна. Ніби не бачила Оксану, весь час думала про щось своє.
А потім вона занедужала. Спочатку здавалося — нічого серйозного, пройде.
Вона перестала їсти, при першій нагоді лягала. Але не спала, просто лежала з заплющеними очима.
— Треба до міста, до гарного лікаря, аналізи здати, — сказала сусідка, яку запросила баба Галя.
— Нікуди не поїду, — відповіла мати, яка до цього мовчала.
Оксана бачила, як важко їй далися ці слова.
Через тиждень мати зовсім знемогла. До лікарні її везли вже на швидкій.
Дівчинка тоді не знала, що бачить маму востаннє…
І залишилися вони з бабусею удвох.
Оксана мало що пам’ятає з тих днів. Усе навколо здавалося страшним сном. Бабуся, яка плаче і раптом постаріла… Мамині речі, які донька брала з собою в ліжко. Вкривалася її халатом, притискала рукавички, що пахли її духами.
— Краще б мене вже не стало, — зітхала баба Галя. — Яке лихо… А тебе ж на кого залишиш…
Вперше вона провела шорсткою рукою по Оксаниній голові. Дівчинка боялася пошевельнутися — раптом бабуся перестане?
Поступово вони відходили від того горя…
Оксана ходила до школи, допомагала по господарству, вчила уроки. Дні тяглися, немов близнюки, однакові та монотонні.
Лише потім вона зрозуміла, наскільки щасливою була тоді. Баба Галя піклувалася про неї, намагалася замінити і матір, і батька.
…П’ятнадцять років — не найкращий вік, щоб залишитися сиротою. Та доля розпорядилася інакше.
Одного разу бабуся заснула й не прокинулася. Померла тихо, уві сні.
На поминках Оксана навіть заплакати не змогла. Усередині була лише пустота.
Її відправили до дитбудинку.
Через кілька днів викликали до директорки.
— Оксано, ми знайшли твого батька. Сьогодні він за тобою приїде. Збирай речі.
— Але ж я його не знаю…
Їхати з незнайомою людиною? Називати його «татом»? До цього вона не була готова.
— Познайомишся. Тобі ж пощастило — рідний батько знайшовся. І не відмовився. Могло бути й гірше.
…— Ну, привіт, — незнайомий високий чоловік почувався незручно, дивлячись на доньку, яку пам’ятав зовсім малою.
Та й чи справді пам’ятав…
— Ходімо, — взяв із її рук сумку й пішов до виходу.
Дівчина стояла, не в змозі зрушитися.
— Не бійся, я теж хвилююся, — він несміливо посміхнувся й підморгнув.
«Ну й тип», — подумала Оксана, йдучи за батьком, якого не знала.
Дорогою вони мовчали. Не знали, про що говорити.
На порозі квартири їх зустріла жіночка — макіяж іміджевий, одяг вишуканий.
— Це Оля, моя дружина, — сказав батько. — А це моя донька, Оксана.
— Дуже приємно, — сказала Оля, кинувши на дівчину холодний погляд.
«Брехунка», — подумала Оксана.
Вона зайшла в кімнату й ахнула: на них чекав розкішно накритий стіл! Уся квартира скидалася на музей — дорогі меблі, великий телевізор, товстий килим…
…Оксана прожила у батька тиждень, але так і не наважилася назвати його «татом».
Оля поводилася так, ніби дівА потім, коли вона вже звикла до того, що в її житті знову є батько, він одного ранку не прокинувся.
