**Щоденниковий запис**
«Чого так дивишся на мене? Ну так, я не хочу дітей. Хіба нам погано удвох?» — спитала Олеся чоловіка.
Перший промінь сонця зазирнув у вікно кухні, пробиваючись крізь жалюзі, розкреслюючи підлогу, стіну та стіл смугами світла й тіні. Він дістався до обличчя Ярослава і різко полоснув по запалених від недосипання очах.
Ярослав заплющився, але яскраве світло проникало навіть крізь тонку шкіру повік. Відсунувшись разом з табуреткою в тінь, він сховався від сонця, що так болісно вражало його втомлений погляд.
Ніби образившись, сонце раптом сховалося за дев’ятиповерхівкою навпроти. У кухні миттєво стало похмуро та сумно. У цю мить лускнув довгоочікуваний замок. Ярослав здригнувся, напружено прислухаючись до обережних шорохів у передпокої, стримуючи подих.
Легкі кроки босих ніг на хвилину завмерли, а потім наблизилися до кухні.
— Ярославе? Ти не спиш? — голос дружини був здивованим, наче вона не очікувала його побачити.
— Де ти була? — хрипко вимовив він, розкриваючи пересохлі губи.
Вона не відповіла одразу. Якби сказала без вагань — можливо, він би повірив. Але вона мовчала, обдумуючи слова.
— У кафе з Тетяною, потім… затрималися в неї. Вибач, випили, я випала з реальності. Заснула, — брехала вона.
— Чому не подзвонила?
— Була п’яна, як уже сказала. Не хотіла будити, — відповіла рівнішим голосом.
— Сподівалася, що я спатиму й не помічу твоєї відсутності. — Він говорив, не дивлячись на неї.
— Та що таке? Ну випили, побалакали. Не можна що, відірватися хоч раз? — голос Олесі піднявся, переходячи в наступ.
— Хоч раз? — Ярослав різко повернувся до неї.
Вона відвела погляд.
— Я спати хочу, поговоримо пізніше, — втомлено сказала Олеся і зробила крок до виходу, але Ярослав різко схопив її за зап’ястя й потягнув до себе.
Вона аж скрикнула, впала йому на коліна, але миттєво підвелася, намагаючись вирвати руку.
— Пусти, мені боляче! — прошипіла вона.
Та він стиснув ще міцніше.
— Руку зламаєш! Пусти! — у її очах були зневага й розпач.
— Ти була з ним? Скажи. — Він не відпускав, не даючи вирватися.
— Так! Так! — викрикнула йому в обличчя Олеся. — Ну що, легше стало? Ненавиджу тебе! Надокучив мені.
Вона рвонулася, і в цю мить він розтиснув пальці. Від несподіванки Олеся відлетіла назад, вдарившись ліктем об одвірок, і голосно скрикнула.
— Іди геть, — спокійно сказав Ярослав.
— Ярославе, дай хоча б…
— Геть! До нього, до біса! За речами прийдеш потім. — Він відкинувся на стіну, заплющив очі, не бажаючи дивитися на неї.
— І піду! — Олеся вийшла з кухні, потираючи ушиблений лікоть. — Ти пожалкуєш! Піду, щоб не бачити твого нудного обличчя! — крикнула з передпокою.
— Та пішла ти… — він схопив зі столу чашку й шпурнув об стіну.
Скло розлетілося дзвінким дощем.
Хлопнули двері. Ярослав обернувся до столу, схилив голову на руки й завмер.
Сонце знову виглянуло з-за будинку, розмальовуючи кухню смугастим візерунком. Промені ковзали по його схиленій спині, ніби пестячи.
Так він сидів довго. Потім пішов у душ, поголився, випив каву. Було ще рано, тому вирушив на роботу пішки, залишивши машину під вікнами.
Весь день чекав дзвінка. Сподівався — вона подзвонить, скаже, що він сам вимагав зізнання в тому, чого не було. Що все повернеться. Та вона не зателефонувала.
Коли вийшов з офісу, шкодував, що без машини. Небо затягнулося, в повітрі висіла мряка. Він ішов додому з надією, що Олеся повернулася… Але квартира зустріла порожньою тишею.
Прибрав уламки, дістав з холодильника пляшку горілки і випив склянку. Шлунок протестував. Він зачекав, поки біль відступить, ліг на диван обличчям униз і заснув.
***
Одружилися вони три роки тому. Жвава, весела Олеся закохала його своєю безпосередністю. Вона не була красунею, але в ній було щось, що приваблювало. Спочатку все було добре. Світ обертався навколо неї, коли вона з’являлася в компанії.
Готувати вона не любила. Його це влаштовувало — кава зранку, бутерброди. Обідав у кафе біля роботи. Увечері часто приходили друзі, замовили піцу або суші.
У вихідні лінувалися до обіду, потім йшли до кафе чи до знайомих. Ярослава такий ритм влаштовував… але потім друзі почали заводити дітей. Він теж заговорив про дитину. «Яка ж родина без дітей?» Олеся відмахувалася, жартувала: «Ще встигнемо насолодитися підгузками».
— Чого так дивишся? Ну так, не хочу дітей. Поки що. Хіба нам погано удвох? — питала вона.
Розмови про дітей дратували Олесю. Після однієї сварки вона пішла зВін глянув у вікно, де засніжені гілки ялинки блищали у світлі ліхтарів, і раптом усвідомив, що щастя — це не минуле, яке втекло, а майбутнє, яке лише починається.
