Моє життя в маленькому селі під Житомиром стало нескінченним кошмаром. Я, Соломія, багато років живу під одним дахом із свекрухою, Ганною Петрівною, яка зробила все, щоб перетворити мої дні на пекло. Сьогодні моя терплячість урвалася: я запитала її те, що боліло в мені роками: «Чому ти так ненавидиш мене?» Відповіді не було — лише холодна мовчанка та зневажливий погляд. Моя душа розривається від болю, а серце кричить від несправедливості.
Того дня я, як завжди, прибирала в хаті. Попилососила, почала мити підлогу, намагаючись, щоб усе сяяло. І раптом Ганна Петрівна, сидячи у своєму кріслі, з явним задоволенням розсипала крихти від печива прямо на щойно вимиту підлогу. Я завмерла, не вірячи очам. Це було навмисно, і навіть прикривати злість вона не намагалася.
— Мамо, навіщо ти це зробила? Я ж бачила, що спеціально! — вимовила я, ледве стримуючи сльози.
Вона поглянула на мене зверхньо й кинула:
— Нічого, ще раз прибереш! Не помреш!
З задоволеною посмішкою вона знову заглибилася у стару газету, яку перечитувала вже сто разів. Я, проковтнувши образу, взяла щітку й збірку та почала за нею прибирати. Але всередині в мене кипіло. Пішла в іншу кімнату, щоб не вибухнути, а потім — у город: робота на свіжому повітрі хоч трохи заспокоювала. Але біль від її слів і вчинків роз’їдав мене, ніби отрута.
— Чому ти так ненавидиш мене? — не витримала я пізніше, стоячи перед нею. — Чим я заслужила таке ставлення? Я готую тобі, праю, мию, одягаю! Моя донька, Олеся, завжди тобі допомагає! Чому ти мене ненавидиш?
Вона навіть не повернулася. Ні слова, ні погляду — лише крижана байдужість. Я розридалася, не в силлі більше стримуватися. Доробивши прибирання, взялася за прання, але сльози котилися по щоках. Моє життя перетворилося на безкінечне коло принижень, і я не знала, як із нього вирватися.
Мій чоловік, батько Олесі, помер багато років тому. Нашій доньці тоді було лише вісім. Одразу після похорону Ганна Петрівна заявила:
— Ти залишишся в мене! І навіть не думай про переїзд. Не хочу, щоб у селі говорили, ніби то я тебе вигнала.
Я погодилася, бо йти мені було нікуди. У моїх батьків жила сестра з двома дітьми, і для нас з Олесею місця там не було. Я наївно сподівалася, що з часом ми зі свекрухою знайдемо спільну мову. Але дива не сталося. На людях вона поводилася чемно, а вдома, наодинці, знущалася з мене. Постійно нагадувала, що я повинна їй коритися.
— Нікчемна ти! Кому ти потрібна? Жоден чоловік на тебе не подивиться, та ще й з дитиною! Житимеш у мене з Олесею, а коли я помру, дістанеться тобі моя хата. Але якщо не робитимеш усе, що скажу, — заповідаю племінникам, і залишишся з нічим!
Я боялася її погроз і терпіла. Робила все, щоб Олеся ні в чому не мала потреби. А Ганна Петрівна, якій уже за дев’яносто, живе та тішиться. Здоров’я в неї залізне, всю пенсію витрачає на себе, вимагаючи, щоб я купувала їй дорогі продукти та смачні делікатеси. Я давно зрозуміла, що зробила помилку, погодившись жити з нею. Ці роки принижень зламали мене.
Моя Олеся закінчує університет і скоро вийде заміж за гарного хлопця. Житимуть вони в нього, і я щиро сподіваюся, що її життя складеться щасливо. Але мені так боляче за себе, за своє змарноване життя. Я віддала все заради доньки та свекрухи, а натомість отримала лише зневагу та самотність. Де мені знайти сили, щоб вирватися з цього пекла?
…Усе це записав не для скарг, а щоб запам’ятати: ніколи не дозволяй іншим топтати свою гідність, навіть якщо здається, що виходу немає.
