У давні часи, у нашому затишному домі в Чернігові панувала тиша. Я, Оксана, щойно закінчила мити посуд після вечері, мій чоловік Тарас грав із сином Ярославом у шахи, а молодша донька Соломія укладала ляльок спати. Раптом роздався дзвінок у двері, і цей звук став початком справжньої родинної драми. Моя мати, Ганна Іванівна, увірвалася в наше життя зі звинуваченнями, що перевернули все догори дригом. Її слова про совість та спадщину досі дзвенять у моїх вухах, а біль від несправедливості розриває серце.
Ми з Тарасом переглянулися — гостей отак пізно ми не чекали.
— Може, сусіди? — припустив Тарас і піш відчиняти.
Але на порозі стояла мати, Ганна Іванівна, з суворим поглядом.
— Мамо? — здивувалася я. — Що трапилося?
— Трапилося, і ще як! — різко відповіла вона, ідучи прямо на кухню. — Я думала, сама здогадаєшся, але, бачу, ні!
— Про що ти? — збентежено запитала я, відчуваючи, як серце стискається.
— Як у тебе з совістю? — несподівано випалила вона. — Ділитися не збираєшся?
— Ділитися? Чим? Мамо, поясни! — я не розуміла.
Тарас, зрозумівши, що розмова буде складною, тихо повернувся до Ярослава, залишивши нас сам-на-сам.
— Чаю налити? — спробувала я заспокоїти атмосферу.
— Води налий, — буркнула мати, і по її тону стало зрозуміло, що легкої розмови не буде.
— Як у тебе з совістю? — повторила вона, примруживши очі. — Коли ділитимешся?
— Мамо, я дійсно не розумію, про що ти. Кажи прямо! — в мене почало закінчуватися терпіння.
— Спадщину від тітки Марії отримала, а з родиною ділитися не поспішаєш! Усе собі хочеш забрати? — нарешті виклала вона.
Я завмерла. Рік тому моя тітка Марія, сестра матері, заповіла мені квартиру, дачу і гроші. Це було її рішення, і я вважала його справедливим, адже сама доглядала за нею останні роки.
— Чому я маю з кимось ділитися, якщо тітка Марія все залишила мені? — заперечила я.
— Оце так! — обурилася мати. — Квартира, дача, гроші — усе тобі! А я, між іншим, її сестра, законна спадкоємиця! Так, ми не ладили, але це не означає, що тобі дістанеться усе без розділу. А твоя сестра Наталка? Чому їй нічого?
— Мамо, по закону ти могла б претендувати, тільки якби була на пенсії або під її опікою. Але ти ще працюєш! А Наталка тут і зовсім ні до чого, — спокійно пояснила я.
— Значить, усе собі забираєш? — її голос тремтів від гніву.
— А чому ні? Коли Наталка три роки тому виграла у лотерею сто тисяч, вона ж ні з ким не ділилася, — нагадала я.
— Не порівнюй! Сто тисяч і твоя спадщина — це небо й земля! — відрізала мати, встала і, не попрощавшись, вийшла.
Я залишилася одна на кухні, приголомшена. Ми з Наталкою, моєю молодшою сестрою, завжди були різними. Я на п’ять років старша, закінчила медичний, працюю педіатром у приватній клініці. Наталка вийшла заміж одразу після школи, народила двох синів, Олега й Максима, і ніколи не працювала. Ми з Тарасом після весілля оселилися в будинку, який він збудував за допомогою батьків. Коли народився Ярослав, а потім Соломія, моя свекруха, Ольга Петрівна, взялася доглядати онуків, щоб я могла закінчити навчання і вийти на роботу. Без неї ми б не впоралися.
Мати ж завжди вважала, що мені все дається легко, а Наталці не щастить. Вона з чоловіком і дітьми живе в батьківському будинку, і вся їхня допомога йде до неї. Спадщина від тітки Марії стала для матері справжньою занозою. Вона щиро вірила, що я повинна поділитися з Наталкою, і не полишала спроб мене умовити.
— Оксано, ти мусиш зрозуміти, що віддати Наталці половину — це чесно та благородно, — говорила вона знову.
— Добре, мамо, а ваш дім, де ви живете з татом і Наталкою, кому дістанеться? — запитала я.
— Це Наталкина частка, навіть не думай, — відповіла мати.
— Чому не порівну? — обурилася я.
— Тому що в тебе вже є свій дім! — сказала вона.
— Це не мій дім, він Тарасів! А що дістанеться мені? — намагалася я достукатися до неї.
— Тобі чого не вистачає? Дім є, діти ростуть, свекруха допомагає. Що ще треба? — її слова різали, як ніж.
— Але це все не ваша заслуга! Дім — від Тараса, з дітьми допомагає Ольга Петрівна. А ви? Ти хоч раз посиділа з Ярославом чи Соломією? Усе робила свекруха, навіть з роботи звільнилася заради нас! — я не стримувалася.
— Ми з батьком тебе виростили, — кинула мати.
— І Наталку виростили, і досі їй допомагаєте. А тепер хочете відібрати в мене те, що я отримала по праву. Скільки разів Наталка відвідувала тітку Марію, коли та хворіла? Хто возив її до лікарні? Я, а не Наталка! — голос мій тремтМатері нічого не відповіла, а вона, розлючено хлопнувши дверима, пішла, залишивши в моєму серці важкий камінь.
