Чому моя 32-річна незаміжня сестра вирішила, що мамина квартира має належати лише їй — я прошу вашої допомоги й поради
У невеличкому містечку під Черніговом, де старі каштани шелестять спогадами, моє життя у 37 років затьмарене сімейною сваркою, що розриває мені серце. Мене звуть Соломія, я одружена з Ігорем, у нас двоє дітей — Оленка й Максимко. Моя молодша сестра, 32-річна незаміжня Мар’яна, раптом заявила, що мамина квартира повинна бути тільки її. Ця суперечка — не просто про нерухомість, а про справедливість, любов і родинні зв’язки. Я не знаю, як вчинити, і прошу поради, щоб знайти вихід.
Родина, яка була єдиною
Мама, Ганна Миколаївна, — наш центр, наша опора. Їй 65, вона живе сама у своїй двокімнатній квартирі, яку отримала ще за радянських часів. Ми з Мар’яною росли в цій квартирі, і кожен її куток зберігає наші спогади. Я завжди була старшою, відповідальною, допомагала мамі, навіть коли вийшла заміж і народила дітей. Мар’яна ж — вільна душа, вона навчалася у Львові, працює копірайтеркою, живе в орендованій квартирі й поки що не планує ні сім’ї, ні дітей.
Ми з Ігорем і дітьми живемо в іпотечній квартирі, виплачуємо кредит, і кожна гривня на рахунку. Попри це, я регулярно їжджу до мами, привожу продукти, допомагаю з ремонтом, воджу її до лікарів. Мар’яна з’являється рідше — вона зайнята роботою, зустрічами, подорожами. Я не осуджувала її, думаючи, що у кожного свій шлях. Але її недавня заява про мамину квартиру перевернула все.
Сварка, що розділила нас
Місяць тому мама обмовилася, що думає про заповіт. Вона хотіла б залишити квартиру нам з Мар’яною порівну, щоб ніхто не був ображений. Я похитала головою, вважаючи це справедливим. Але Мар’яна, почувши це, вибухнула: «Мамо, це неправильно! Квартира має бути моєю! Соломія й так має сім’ю, чоловіка, житло, а я сама, мені потрібніше». Її слова вдарили, як блискавка. Чому вона вважає, що мій шлюб позбавляє мене права на мамину спадщину?
Я намагалася говорити з нею спокійно. «Мар’яно, ми з тобою рівні дочки, чому ти хочеш все собі?» Вона відповіла, що її життя складніше: вона не одружена, без дітей, і квартира — її єдиний шанс на стабільність. «Ти ж не бідуєш, Соломіє, а я можу залишитися з нічим», — заявила вона. Її егоїзм шокував мене. Невже роки, які я присвятила мамі, нічого не варті? Невже моя сім’я — це привід відібрати в мене мою частку?
Біль і образа
Мама засмучена. Вона плаче, не розуміючи, чому ми сваримося. «Я хотіла, щоб ви жили дружно», — каже вона, але Мар’яна тисне на неї, переконуючи переписати заповіт. Я бачу, як мама вагається, і це розриває мені серце. Вона завжди любила Мар’яну трохи більше — молодшу, «вільну», але я ніколи не ревнувала. А тепер почуваюся зрадженою. Моя сестра, яку я захищала в дитинстві, якій допомагала, бачить у мене суперницю.
Ігор, мій чоловік, сердиться: «Соломіє, не поступайся! Це твоє право». Мої діти, Оленка й Максимко, ще маленькі, але я думаю про них. Ця квартира могла б стати їхньою опорою в майбутньому, особливо якщо ми щЯ стою перед вибором: боротися за справедливість чи зберегти мир у родині, і кожен варіант болить по-своєму.
