«Ось чому мій син сказав, що я не запрошена на його весілля»: Він намагався мене втішити, пообіцяв, що наступного дня вони приїдуть із дружиною у гості та принесуть торт
Коли Дмитро був маленьким, йому ледве виповнилося шість, його батько просто зник з нашого життя. Одного дня — і порожній поріг. Я залишилася сама, з дитиною та гнітючою тишею замість родинного затишку. Допомоги ніхто не пропонував, і я стала для нього матір’ю, батьком, опорою та годувальницею — усе в одній особі. Працювала по дві зміни, бралася за додаткову роботу, недосинала ночами і не дозволяла собі хворіти. Головне — щоб у мого сина було все. Щоб він не почувався гіршим за інших дітей, у яких були обидва батьки.
Ніколи не думала про себе. Жодного разу не поставила власне життя на перше місце. Так, були чоловіки. Були навіть ті, хто пропонував мені спільний шлях. Але я не могла. Боялася, що Дмитро почуватиметься зайвим, що хтось інший займе моє місце у його серці. Мені вистачало однієї любові — до нього. Уся теплота, увага, все серце — лише йому. Я жила його інтересами, його успіхами, його сміхом.
Дмитро вирів гарним, розумним, надзвичайно чемним юнаком. Вступив до університету, закінчив із відзнакою. Отримав гарну роботу, став впевненим у собі чоловіком. І ось тоді у його житті з’явилася Оля. Він розповів про неї, коли вони вже зустрічалися півроку. Мені вона здалася доброю, ввічливою, вихованою. Але холоднуватою. Надто холоднуватою.
Через кілька тижнів після чергового візиту Дмитро повідомив, що вони вирішили одружитися. Я раділа, немов дитина. Вже уявляла, як підбиратиму сукню, як зустрічатиму гостей, як обійму сина перед палацом шлюбу, привітаю наречену, як ми всі разом сміятимемося, фотографуватимемося, підніматимемо келихи… Адже це один із найважливіших днів у житті матері — весілля її дитини!
Але Дмитро чомусь не поспішав із деталями. Я постійно питала: коли дата? де реєстрація? як мені вдягтися? І в один момент він важко зітхнув і сказав:
— Мамо, весілля не буде. Ми просто розпишемось у палаці шлюбу. Без гостей. Без бенкету. Тільки ми вдвох. Так вирішила Оля.
Спочатку я навіть не зрозуміла. Як — без весілля? Без мене? Він пояснив, що Олі не хочеться витрачатися на свято, що їм зараз важливіше збирати на власне житло. Що якщо запрошувати когось, то доведеться кликати і її родню, а це вже масштаб. А якщо запрошувати всіх — то потрібні гроші. А якщо лише мене — буде ніяково. Ось вони й вирішили просто розписатися.
А потім Дмитро сказав те, що розкололо мене навпіл:
— Мам, ти не запрошена. Якщо ти прийдеш — почнуться питання. А ми не хочемо образ для родини Олі. Тому будь ласка, просто залишся вдома.
Я мовчала. Усередині — ніби ніж. Як так? Це ж мій син. Я народила його, виростила, віддала йому всю себе. А в найважливіший день його життя — мені там немає місця?
Я запропонувала заплатити за бенкет, хоч би частково. Сказала, що це буде мій подарунок — скромно, але від щирого серця. Але вони відмовилися. Сказали, що вже все вирішили.
— Ми наступного дня приїдемо до тебе, привеземо торт, посидимо, — тихо додав Дмитро. — Просто по-родинному.
А я стояла і думала: це тепер по-родинному? Це зараз так прийнято — відрізати матір від весілля, як непотрібну деталь? Де місце усім моїм рокам тривог, безсонних ночей, втрачених шансів, щоб у нього було все? Як взагалі можна було припустити, що мене може не бути поруч?
Я не осуджую Дмитра. Він не злий. Він просто обрав спокій. Обрав не хвилювати нову родину. Не сваритися з дружиною. Не псувати відносини. А стара, моя — почекає. Навіть якщо це та, що дала йому життя.
Серце розривається. Але так, я не знаю, як зустрічати їх із цим тортом. Не знаю, яку вибрати маску — щиру чи напружену. Бо всередині — сльози, образа й пусте місце за весільним столом, де мала б сидіти я. Мати.
