Чому ми перестали спілкуватися з родичами чоловіка — історія одного виснаження
Інколи розрив із родичами — це не трагедія, а оновлення. Нас із Олегом ніхто не виганяв, не ображав відверто, не проклинав. Просто одного дня ми усвідомили: для його родини ми стали ходячим банкоматом. І не дай Боже не видаси грошей за першою вимогою — тебе викреслюють, ігнорують, а потім згадують знову, лише коли запахне копійкою.
Все почалося зі звичайної доброти. Допомагали — батькам, племінникам, троюрідним тіткам і дядькам. Один раз підтримали, другому не відмовили — і покатило. Люди швидко звикають до добра, особливо якщо це діло — безкоштовні гроші. До того ж відчуття вдячності у них з часом зникає, лишається лише переконання: раз дали один раз — значить, тепер у боргу навіки.
Наша родина перетворилася на годівничку. Не лише для батьків, а для всіх «родичів загалом». Віддавали останнє — відмовляли собі, аби комусь допомогти. Та замість подяки чули лише: «Та що, вам шкода? Ви ж заможні!» Хоча насправді ми просто багато працювали й намагалися жити з головою.
З часом терпець урвався. Почали казати «ні». Рішуче. Спокійно. Без довгих пояснень. А якщо вже наполягали дуже настійливо — фантазували на ходу. Казали, що всі гроші у депозитах, зняти не можемо, бо втратимо відсотки. Для особливо наполегливих навіть рекламки кредитів діставали: «Ось, іди до банку, тобі там допоможуть». Не завжди спрацьовувало. Особливо важко це давалося зрозуміти рідній сестрі Олега — Галині.
Спочатку ми оплачували навчання її доньки, Софійки, цілих п’ять років. Кожну сесію, кожен збір. Коли Софійка отримала диплом, ми з полегшенням зітхнули: нарешті можна спрямувати гроші на щось дійсно важливе. Наприклад, допомогти мамі Олега — Ганні Степанівні. Жінка золота, сердечна, та вперта: не хотіла приймати від нас допомогу. Будинок у неї старий, усе потребувало ремонту — проводка, вікна, труби… Ми умовили її на три місяці переїхати до нас, а самі найняли бригаду, щоб зробити з квартири цукерку.
І все було гарно, доки на горизонті знову не з’явилася Галина. Софійка, бачите, збиралася заміж, а їй — сюрприз! — знову потрібні гроші. Я лише регітнула:
— Наречений у неї є? То хай він і платить. Ми що, родичі ресторанного залу?
Відповідь Галини вразила: мовляв, раз ви вже не витрачаєте на навчання Софійки, могли б підкинути на весілля. Я вже й слів не знайшла. Але, як виявилося, цирк на цьому не закінчився.
За кілька днів повертаємося з роботи — а Галина вже на нашій кухні, чай із свекрухою попиває. Усмішка до вух, очі іскряться:
— Ось ви й додому! У нас для вас новина. Мама виходить на роботу, сама сплатить за ремонт, а ви — допоможете Софійці з урочистістю!
Я вже збиралася щось відповісти, та Олег випередив. Спокійно взяв у матері телефон, набрав:
— Алло, Іване Петровичу? Це Олег, син Ганни Степанівни. Так, вона збиралася до вас, але, на жаль, обставини змінилися. Ми з нею їдемо відпочивати, а після — теж не вийде. Дякую за розуміння.
Оцей вираз обличчя Галини! Червона, губи тремтять:
— Це що за вистави?!
А Олег спокійно:
— Це називається — годі їздити на шиї. Весілля — ваше свято, от і вертіться самі. Навіть маму виштовхнути на роботу збиралися, аби з нас ще пару гривень витягнути?
Галина підскочила й вилетіла з квартири. Ганна Степанівна трохи збентежилася:
— Ну навіщо так? Я б і попрацювала…
А Олег усміхнувся:
— Мамо, відпочинок — це була імпровізація. Але, між іншим, гарна ідея. Поїдемо справді. Ремонт майже закінчений, контролювати вже нічого. Нам усім треба трохи перепочити.
За три дні ми вже летіли до Ларнаки. Море, тиша, оливкові гаї… Найкраще рішення за останні роки. А з Галиною та іншими ми більше не спілкуємося. І знаєте — ніякої драми. Просто стало легше.
