Щоденник Марини. 21 березня, Київ
Вечір напередодні. Все летить шкереберть, а я намагаюся тримати себе в руках. «Куди ти ставиш ту вазу?» знову кажу це, хоча вже втретє за пів години. Я просила поставити її у комору, бо вона геть не пасує до мого сервізу, до білих тарілок, що залишилися від бабусі. Андрій, мій чоловік, переміщує кришталевий салатник з місця на місце, розгублений, як студент на першій сесії.
«Маринко, невже це так важливо?» від його невинної, даної на автоматі усмішки мені хочеться грюкнути дверима. «Оленка дуже любила цю вазу. В ній завжди подавала вінегрет на Новий рік. А сьогодні ж хлопцям двадцять. Вони хотіли і маму, і тата бачити разом. Не можу ж я сказати Оленці: не прийди?»
Я завмираю з ножем у руці, над напівнарізаним огірком. Повільно вдихаю, лічу до трьох. Бо інакше просто закричу.
«Андрію, мене цікавить одна річ. Це моя квартира, мій дім. Я вже два дні готую стіл мариную м’ясо, печу коржі для торта, мию підлогу. А тепер я повинна ще й вази вибирати, бо так хоче твоя колишня жінка? Це взагалі нормально, на твою думку?»
Андрій глибоко зітхає і сідає на стілець, наче весь світ притис його плечі.
«Маринко, не починай. Ми ж домовлялись Близнятам двадцять, це великий день. А вони хочуть обох батьків. Це лише вечір. Посидимо, торт зїмо і все. Я хочу, щоб усе минуло спокійно, без сварок. Ти у мене мудра.»
Як ж мене дратує ця його «мудра». В роті косо звучить: «ведена». Та, що поступиться, мовчатиме і зробить вигляд, ніби їй не боляче, поки всі по ній топчуться.
Пять років ми разом. І я спокійно прийняла його минуле: аліменти, часті поїздки до Антона й Петра, синів-близнюків, які тоді були складними підлітками. Я ніколи не стояла між ними. Хлопці часто бували у нас, і стосунки у нас склались дружні, рівні. Але Оленка Оленка завжди залишалася окремою історією. Гучна, категорична, з переконанням, що Андрій її власність, тимчасово передана у користування мені.
«Я не проти хлопців, Андрію, і вже змирилася з Оленкою в нашому домі. Але чому мені має бути важливе те, як їй до вподоби сервірування? Може, мені ще вдягнути те плаття, яке вона любить? Перефарбуватися так, як вона хоче?»
«Ти перебільшуєш,» відмахнувся він, підскочивши. «Гаразд, приберу я цю вазу. Не злися. Антон і Петро прийдуть через годину, Оленка з ними. Її авто на ремонті, хлопці її підберуть. Житимемо дружно, гаразд?»
Швидкий, автоматичний поцілунок у щоку і він зникає у ванній, голиться. Я лишаюся на кухні, вся в каструлях й мисках, а в духовці вже підрум’янилася свиняча вирізка, а на плиті досягав готовності курячий жульєн. Смачно пахне, але апетиту немає. Відчуття ніби поминальний стіл за моїм самоповагою.
Через годину у прихожій галас. Хлопці Антон і Петро, вже двометрові, борються з куртками, а між ними Оленка, у яскраво-червоній сукні, укладка як бетон.
«Ой, Марина, привіт,» легкий, зверхній вигук, навіть не дивиться на мене, вже шукає очима Андрія. «Ми тут із гостинцями! Андрійчику, допоможи мамі сумку принести, там консервація ціла!»
Андрій вискакує, метушиться.
«Вітаю, орли! З днем народження!» він обіймає хлопців, плескає по спинах. «Оленко, навіщо так багато? У нас і так стіл прогинається!»
«Ой, знаю я ваші столи,» хмикає Оленка, нарешті звертаючи увагу на мене. «Марина тільки дієтичне готує? Хлопцям треба нормально поїсти! Ось огірочки, помідорчики, грибочки. І холодець! На свинячих ніжках, а не на курячій грудці, як ти минулого разу робила!»
Гарячий сором розливається по щоках. Вона і раніше тут все критикувала. Всі білі тарілки, всі домашні носії смаку.
«Добрий вечір, Олено,» стримано кажу. «Проходьте. Їжі вистачить всім. А холодець цього разу яловичий, прозорий, як сльоза.»
«Ну-ну, оцінимо,» і вже йде у вітальню, навіть не питаючи дозволу, плюхається на «не той» диван. «І штори ці Мені тут як у підвалі. Андрійчику, я ж казала: заміни те лахміття на світлу тюль!»
Андрій за нею, з банкою грибків у руках.
«Нам подобається,» каже, тремтячи.
«Подобається це коли душі радісно, а тут мені тісно,» вердикт від Оленки. «Хлопці, швидко руки мити! Марина, ти чого стоїш? Накривай стіл! Мужики голодні!»
Я стискаю кулаки так, що аж боляче. «Тихо, Марина. Це заради Андрія й хлопців. Не зіпсуй їм свято.»
Пішла на кухню, Андрій майже одразу забіг за мною.
«Маринко, не ображайся. Вона не зі зла. Просто керувати звикла. Я допоможу винести салати.»
«Не треба. Я сама,» відрізаю.
Святковий стіл наче випробування. Оленка сідає поруч з Андрієм, стілець присуває щільно, хлопці напроти, а я на відшибі, біля дверей, як офіціантка.
«За моїх хлопчаків!» піднімає келих Андрій. «Двадцять років! Як один день минув!»
«Ой, Андрійчику, згадай, як ти мене в пологовий віз Гололід, ти бігаєш навкруги «Жигулів». А потім визираєш під вікнами кричиш «Хто?! Хто?!» аж медсестри тріщали від сміху!»
Кидає руку на плечі Андрія, той знічується і тоне в спогадах.
«Було діло» він усміхається. «Молоді були, дурні»
«А памятаєш, як Петько в нових штанях у калюжу сів, а ти відмивав його у фонтані?»
Далі тільки про «їхнє» життя: «А памятаєш Коблево?», «А памятаєш, як клеїли шпалери?» І я тінь, непотрібна деталя. Хлопці щось риються у телефонах, Антон кидає «ага» матері, а Андрій, під градусом, зовсім забув, що я тут.
«Маринко, хліб передай,» не відриваючись від історії про водіння авто, до Андрія: «Він кричить: «Гальмуй!», а я з усієї сили на газ! Ех, смішно було.»
«Ти у мене завжди гонщицею була,» із теплотою каже Андрій.
«Ти у мене» мені ці слова як постріл. Піднімаю очі на чоловіка, а він зовсім не розуміє, що говорить. Дивиться на Оленку з тією ніжністю, яку я роками не бачила.
«А салат пересолений,» різко заявляє Оленка, відсуваючи мою страву. «Пересолюють, коли закохані. Ти ж у свого чоловіка закохана? Андрійчику, скуштуй мій холодець чесночку не пошкодувала.»
Тягнеться через весь стіл, кладе шматок у тарілку Андрія поверх мого жульєну.
«Олено, приберіть руку,» кажу стиха.
«Що?» вона замерла.
«Я сказала: приберіть руку й заберіть холодець. Тут достатньо їжі, яку я приготувала!»
Тиша. Хлопці відриваються від телефонів. Андрій розгублено блимає.
«Маринко, ти чого? Ну дала і дала Вкусний же він»
«Взагалі-то смачно? Краще, ніж мої страви? Весело згадувати, як жили двадцять років тому? Нравиться, коли в моєму домі чужа жінка командує й критикує усе підряд?»
«Та не переймайся ти так,» фукає Оленка. «Я ж як краще!»
«Не треба ваших порад,» дивлюсь їй просто в очі. «І вашого товариства теж. Я терпіла заради Андрія й хлопців. Але бачу, справляєтесь прекрасно. У вас тут суцільна ідилія: спогади, жарти, «ваші Жигулі», «ваша відпустка». Ви сімя. А я обслуговуючий персонал: подати, принести, мовчки сидіти.»
«Маринко, перестань,» Андрій намагається схопити мене, але я відриваюся. «Ти все не так зрозуміла»
«От і згадуйте далі, я вам не завадю.»
Забігаю у спальню. Руки трясуться, але думки кришталево ясні. Виймаю дорожню сумку, кладу косметику, змінну білизну, планшет. Перевдягаюся з святкового в зручні джинси й светр. Викликаю таксі. Сім хвилин.
Виходжу до прихожої, одягаю пальто. З вітальні сміх, жарти. Про мене вже забули. Гадають, пішла поплакати, скоро повернусь.
Заглядаю в двері.
«Я йду,» кажу твердо, голосно.
Тиша. Андрій дивиться з чаркою у руці.
«Куди? В магазин? Щось забула?»
«Ні, Андрію. Я їду в готель. У мене сьогодні свято день свободи від хамства й принижень. Ви тут прекрасно проводите час старим складом. Святкуйте! Їжі повно, торт на балконі. Посудомийка на кухні, таблетки під раковиною. Може, Оленка покаже майстер-клас не лише по холодцю, а й по миттю посуду.»
«Ти що, здуріла?» Андрій підривається, чарка летить на підлогу, горілка стікає по столі. «Який готель? Куди серед ночі?! Гості!»
«Це твої гості, Андрію. Не мої. Бувайте! З днем народження, Антоне та Петре!»
Виходжу з квартири й грюкнула дверима. Хай кричать.
Вже у таксі просто дивлюся на нічний Київ у вікні. Дзвоню у готель зі спа на Печерську.
«Добрий вечір, чи є номер люкс? Прекрасно. Я буду за двадцять хвилин. Будь ласка, шампанське й фрукти у номер. Масаж завтра зранку. Дякую.»
У готелі тихо, пахне парфумом. Ніякої смаженої цибулі, ніякого брязкоту виделок, ніяких чужих голосів. Зайшла у номер, прийняла душ, загорнулася у пухнастий халат, влила собі шампанського й на балкон. Місто сяє унизу, величезне, вільне.
Телефон дзвонив ще у таксі, але я виключила звук. Тепер дивлюсь: пятнадцять пропущених від Андрія, три повідомлення: «Ти що натворила?», «Вернись негайно, соромно перед людьми!», «Марина, це не жарт! Оленка у шоці!»
Я усміхаюсь і вимикаю телефон повністю. Роблю ковток шампанського. Вперше за багато років відчуваю себе абсолютно вільною. Не треба думати, чи сподобається комусь мясо, чи не занадто гучно телевізор, чи Андрій не образиться. Я сама, і це чудово.
Ранок: мене будить сонце. Тягнусь, замовляю сніданок у номер яєчню бенедикт, круасани, каву. Массаж, басейн. Продовжую номер ще на добу. Додому повертатись не хочу.
Телефон включила лише наступного вечора. Повідомлень більше, тон вже інший.
«Маринко, ти де? Я хвилююся.»
«Хлопці пішли одразу після тебе. Сказали, що ми цирк улаштували.»
«Оленка вчора ввечері поїхала. Ми посварилися.»
«Прошу, зніми трубку.»
Я телефоную Андрію.
«Маринко! Боже, ти жива? Де ти?» голос тремтить.
«Я в готелі, Андрію. Відпочиваю.»
«Пробач мене. Я дурень. Я все зіпсував.»
«Розповідай,» сухо.
«Жахливо. Як ти пішла, Петро встав і сказав: «Ну ви і предки, даєте! Мати хамка, батько тряпка. Марина нормальна, а ви її вигнали». І вони з Антоном пішли, навіть торта не скуштували.»
Мені стало тихо-радісно. Хлопці виявились мудрішими за дорослих.
«А далі?»
«А далі Оленка почала кричати, що я виховав невдячних дітей. Що ти налаштувала їх проти неї, почала наказувати мені прибирати. Я сказав, хай сама допомагає, якщо така хазяйка. Вона верещати, тарілку розбила. Саму з твого сервізу.»
«Розбила?» мій голос холодний.
«Так Випадково махала руками. Я не витримав, сказав викликати таксі й їхати. Ми зчепилися, нагадала все: зарплату, маму, свою зіпсовану долю… Я виставив її.»
Андрій мовчить, важко дихає.
«Я тут один сиджу, серед тарілок. Нічого не прибрав. Не можу. Руки опустились. Маринко, повернись. Я зрозумів істину. Ніяких колишніх у нашому домі. Клянусь.»
«Посуду не помив?»
«Ні. Все стоїть.»
«От і прекрасно. У тебе є час до завтрашнього ранку щоб тут пахло лимоном і чистотою. Жодного духу від Оленки, банок, холодцю. Викинь усе. Якщо повернусь і хоча б крихта чи запах її парфумів одразу подаю на розлучення.»
«Зрозумів. Все зроблю. Тільки приїдь. Я тебе люблю. Я ж хотів як краще»
«Як краще у тебе виходить, коли думаєш головою, а не намагаєшся всім догодити,» кажу жорстко. «Повернусь завтра до обіду. І, Андрію Якщо ще колись хтось буде критикувати мене в моїй квартирі, піду не у готель, а назавжди.»
Відключаю трубку. За вікном вечірнє місто, огні, простір. Допиваю каву. Жалію Андрія слабкого, заплутаного у своїх намаганнях «бути добрим». Але ще більше себе. Більше терпіти не буду. Це маленька втеча як перемикач у голові. Я маю право бути головною.
Наступного дня, коли заходжу до квартири, пахне лимоном і засобом для миття підлоги. Вікна навстіж, штори чисті. Андрій з червоними очима й мокрими руками зустрів у прихожій.
«Я все прибрав. Навіть штори виправ відчув лак для волосся.»
Кухня ідеально чиста. Банок нема, ваза щезла.
«А ваза?» питаю.
«Викинув. Разом з холодцем. Не хочу її бачити.»
Я дивлюся на нього, на його змарніле обличчя.
«Добре,» знімаю пальто. «Став чайник. Доїмо мій торт. Тільки не кажи, що зїв з розпачу.»
Андрій зітхає з полегшенням й обнімає мене.
«Торт залишив. Смачний. Зїв шматок уночі для душі. Маринка, ти у мене найкраща. Пробач дурня.»
«Пробачаю. Але це останній раз.»
Налили чай. І я думаю: щоб сімю втримати іноді треба з неї піти. Хоча б на два дні. Щоб порожнє місце за столом сказало більше, ніж тисяча слів.
