30 грудня
Сьогоднішній вечір по-справжньому змусив мене задуматися: що для мене означає мій дім, мій спокій і навіть саме відчуття поваги до себе? Поки я помішувала борщ із вушками, Стас сидів за столом на кухні, обводив поглядом візерунки на старій олійниці та ніби щось обдумував. Коли він нарешті відкрив рот, я ще не знала, що моє поняття комфорту розлітається на друзки.
Оленко, ти ж сама розумієш, у тата хребет болить. На дивані йому не можна, після дороги ще й зовсім зляже. А мама ти знаєш, як вона чутлива: їй треба повна тиша і темрява. А в нашій вітальні ліхтар прямо у вікно! Переживем тиждень, що нам, молоді?
Я мовчки застигла із черпаком у руці борщ потоненькою цівочкою повертався у каструлю. Переварювала думки, пропитані словами чоловіка. Повільно повернулася до Стаса, який уникав мого погляду, вкотре перевів розмову на повагу до старших.
Чекай, Стасе, щоб я правильно розуміла. Твої батьки приїжджають до нас на свята це було відомо. Але тепер ти пропонуєш, щоб вони спали у нашій спальні, на новому ортопедичному матраці, який ми вибирали два місяці та купили на всі наші заощадження, а самі ми будемо надувати матрац на підлогу залі?
Ну так, ніяково відповів Стас, а куди діватись? Це ж батьки, гостинність, традиції. Я ж не можу тата на старий диван покласти, там пружина вилазить.
Я знаю, як на ньому спиться. Але ти, здається, забув: у мене ж теж не ідеальна спина після тієї аварії мені ще складніше, ніж татові. І, до слова, мені через тиждень на роботу річний звіт здавати.
Олен, ну не починай… Я вже придумав. В Олеся взяв надувний матрац, двоспальний, високий. Постелемо ковдру буде майже як ліжко, Стас намагався посміхнутися, іронізуючи про романтику.
Я ледве стрималася, щоб не вигукнути вголос. Романтика на підлозі у тридцять шість років, із зоряним небом із холодних лампочок у коридорі? Єдине місце в домі, де можу розслабитися моя спальня, а мене відправляють у центр битви каструлями на світанку, ще й через арку без дверей.
Я попрошу маму не шуміти… Ну, розумієш, вони вже купили квитки зі Львова, мають побачити онуків… Я батькам вже сказав, що у вас буде справжній комфорт вони переживали, а я їм пообіцяв!
Я дивилася на нього, відчуваючи, як всередині зростає глуха образа: мою думку навіть не спитали. Вже все вирішили за мене з нашою кімнатою, моїм настроєм, моїм тілом та самопочуттям, ніби я повітря.
Розмова стихла сваркою. Я пішла у ванну, ввімкнула воду й довго дивилася у дзеркало. Я люблю цього чоловіка, люблю наш малий, хай і куплений у кредит, дім. Але кожен візит свекрів випробування на міцність. Катерина Василівна вічно гучна, всезнаюча й категорична жінка. А пан Дмитро мовчазний, але примхливий до дрібниць.
Готування до приїзду більше нагадувало евакуацію: переносила речі, місце у шафі «конфіскувала» свекруха, косметику ховала у шафку знаючи, що вона не стримається випробувати й оцінити всі баночки.
Стас із набитим від насоса румянцем обличчям хвалив імпортний синій матрац у залі: «Супер! Перевірив казка!» Я скептично міряла оком ту синю резину, що займала півкімнати, пахла «хімією».
30 грудня о сьомій ранку дзвонив дзвінок свекри на порозі. Катерина Василівна одразу заповнила собою вузький коридор у своїй шапці із натурального зайця.
Ой лишенько, яка дорога! Провідниця хамка, чаю годі дочекаєшся. Оленочко, така бліда, що, хвора? Дмитро, обережно, там у сумці мої варення!
Свекор мовчки затягнув дві сумки на колесах. Першим ділом свекруха оглянула спальню.
Ну, гарно тут… але штора темна, я би світлішу повісила. А цей матрас, ортопедичний, кажеш? Дуже жорсткий, як на мене. Діма, приляж, спробуй!
Свекор лягає у своїх штанях прямо на наше подружнє ліжко… я скрегочу зубами, але мовчу.
Та, нормально, киває він. Могло би бути і м’якше. А подушки ці ваші, дивні, не пухові…
У нас анатомічні, для здоровя, сухо відповідаю.
Цілий день я метушилася на кухні, а Катерина Василівна сипала порадами і невдоволенням: то рушник не так повісила, то хліба білого купила, хоча Діма їсть лише сірий. Я була немов покоївка в рідному домі.
Вночі випробовували цей «матрац-мрії». Стоїть одному повернутись другий підстрибує, як на батуті. Гумовий скрип не замовкає і тягне холодом через найтеплішу ковдру.
О третій ночі двоє старших виходять то у ванну, то по воду. Арки без дверей, світло бє просто в очі. Я лежала із болем у спині, дивилася в стелю, повну вогників від гірлянди сусідів.
Вранці 31 грудня я ледь розігнулася. Шия й спина деревяні, а свекруха вже у подарованому мною халаті ніби королева парадує кухнею.
Ой, як ми чудово спали! Тиша, рай! Але матрац трохи жорсткуватий, Дімі б мякший, радісно ділиться досвідом свекруха.
Я мовчу, мелю каву. Хочеться плакати. Катерина Василівна не заспокоюється:
А ти чого, Олено, така замучена? Чи погано тобі спалося? Молоді ж їм скрізь добре, і на підлозі. А що у тебе огірки в олівє солені? Я завжди кладу свіжі ніжніше.
Я тихо, але твердо кажу:
Пані Катерино, я роблю салат так, як звикла наша родина. Якщо хочете накраєте собі салат із свіжими, вони в холодильнику.
У повітрі повисає напруга.
Ну ти й стала грубою. Попросиш поради одразу буря.
Я пішла до ванни. Там мої креми й шампунь закриті чужими банками, на мочалці чийсь чорний волос. У шафці мій омріяний крем, куплений за понад пять тисяч гривень. Величезна яма хтось видер добру третю частину.
Катерино Василівно, ви брали мій крем?
Та, у Діми пяти потріскались, треба було чимось намазати! У тебе ж там повно баночок. Хороший такий, жирненький. А що, шкода?
Ви намазали кремом за пять тисяч на пяти?
Та ти що! Стільки грошей на мазилку?! Стасе, бач, куди гроші твоїй дружині діваються!
Це мої гроші, я заробила і це був мій особистий крем.
І як тобі не соромно…
Стас стоїть між нами, розгублений. Я вже не можу стримуватись. Відчуття власної гідності остаточно переважує. Я виходжу з квартири у пуховику, замовляю собі номер у спа-готелі із басейном, джакузі й величезним ліжком номер-люкс у центрі міста, куди завжди хотіла, але жаліла грошей. Коштувало це більше ніж половину місячної зарплати, але мені все одно.
Зібрала речі, а Стас розгублено питає:
Ти куди?
Туди, де справді відпочину. Де матиму право на свої речі й відпочинок.
Сльози вже не котяться мені просто добре й стало легко.
У готелі пахне хвоєю й кавою, все біле й нове. Я замовила собі шампанське і фрукти в номер, у ванні піна, тиша.
Стас та Катерина Василівна обривають телефон я вимикаю звук. Новий рік зустрічаю у готелі, одна, в халаті, з келихом кави. І це найкращий Новий рік мого життя.
1 січня. Я нарешті виспалась, болю в спині немає. Спа, масаж, фрукти. Ввечері десятки пропущених.
Стас пише: «Олено, я ідіот. Матрац здувся вночі, сплю на підлозі, мама кричить, тато похмурий, гусак згорів, бо ніхто не розібрався з духовкою. Вернися, будь ласка. Я зрозумів, як це непросто».
Ні, любий. Треба, щоб урок засвоївся.
3 січня я повернулась додому. Безлад, гора посуду, Стас сидить на здувшеному матраці. Катерина Василівна перелякана й сердита, але якусь справжню владу вже втратила.
Ти, може, натішилась уже? намагається вколоти.
Я дала вам місце для комфорту, дбала про себе, й не відчуваю провини.
Стас попросив вибачення, взяв мене за руки. Пообіцяв більше ніколи не здавати мою спальню. Диван полагодив, фанеру підклав.
Я той матрац вже викинув, шепоче на вухо вночі.
Я посміхнулась. Самоповага варта цих кількох днів у тиші. Я вдома, у своїй спальні, у своєму королівстві.
Де, нарешті, мене бачать і чують.
