Я святкувала нашу шосту річницю весілля як ні хто інший — розлученням. Для когось шлюб це щастя, а для мене каторга. Тримаючи руку на серці можу пообіцяти, що заміж більше ніколи не піду. Вистачить вже знущань та принижень.
До шлюбу я була успішним адвокатом. Мені подобалась моя робота. Кожну справу я вивчала дуже ретельно, та ніби сама проживала кожну секунду кожної з історій. На одному із засідань я познайомилась з чоловіком. Він також був адвокатом. На фоні спільних інтересів, ми швидко знайшли спільну мову. Так само швидко почали зустрічатись та з’їхались. Бачились тільки по вечорах. Через два роки сумісного життя я завагітніла. Було досить несподівано. Ми дитину не планували, та й моя кар’єра тільки починала набирати оберти. Все ж вирішили народжувати. Дитині можна буде й няню найняти, якщо я сама не буду з усім встигати. Фінанси дозволяють.
Вагітність проходила добре. Проте, я почала помічати агресивну поведінку в чоловікові. То за руку смикне з усієї сили, то кулаком по столу гепне. Почав без причини дратуватися. Мене ці речі почали лякати. Як не крути, а я знаю чим може закінчитись неконтрольована агресія.
Я народила прекрасного хлопчика. Він був дуже спокійним, тому я прекрасно встигала й дивитись за дитиною, й працювати. Одного дня чоловік приїхав додому не в дусі. Сказав, що хоче серйозно поговорити.
— Ірино, я розумію, що тобі твоя кар’єра дорога, але я проти, щоб ти крала час у дитини, та приділяла його роботі! В тебе є син! Обов’язок дружини народжувати дітей, та виховувати їх! Або ти кидаєш свою роботу допоки не підросте наш син, або я забираю його в тебе, та ми розлучаємось. Де ти бачила, щоб жінка з дитиною ставала успішнішою ніж її чоловік?! Я не допущу тебе більше до роботи!
Це була навіть не розмова, а монолог. Мене поставили перед фактом. Що ж, доведеться на трішки відкласти роботу.
Я послухала чоловіка, відклала роботу. Не хочу, щоб вона стала на шляху до щастя. Та як виявилось, це була лиш причина. Чоловік почав агресувати до мене навіть без вагомої причини.Чому не помитий стакан. Чому в холодильнику немає мого улюбленого пива… Чіплявся за дрібнички. Спершу це були просто крики. Він забрав в мене телефон, відімкнув вдома інтернет, та закрив мене з сином в будинку, щоб я нікуди не втікла. Це все вже походило на психічний розлад. Зі страхом, що ж буде далі, я вирішила тікати від нього. Як не дивно, допомогли мені в цьому його батьки. Одного дня, вони без попередження приїхали в гості. Вони мали свій ключ від будинку, на випадок якщо приїдуть, а вдома нікого немає. На хвилиночку дорога до нас в гості займала три години в одну сторону.
Коли вони зайшли до будинку, побачили мене в синцях та вавках, я розповіла все до найменших деталей. Попросила допомогти. Свекруха допомогла зібрати речі, свекор закинув до багажника, та відвіз нас з сином до сусіднього міста. Там ми сіли на потяг, та поїхали ще далі. Коли знайшла собі оселю, відправила їм адресу, щоб знали де я, та приїздили в гості до онука. З сином пообіцяли розібратися. Не таким тираном вони його виховували. Син він їм чи ні, проте вчиняти побої права ні хто не має. Я завжди захоплювалась чесністю свекрів, тепер моя думка про них тільки підтвердилась. Тепер у3ур патор буде відповідати за всі свої вчинки. Я зберегла всі записи з камер, де він простягав свої лапи на мене. Мене досі кидає в холодний піт від думки, чим ця історія могла закінчитись, аби свекри тоді відмовились допомогти..
