Я доволі рано вийшла заміж. Мати відмовляла мене, мовляв мені немає куди поспішати, але я не думала слухати матінку, бо ж була переконана, що це істинне кохання і якщо я не вийду за нього зараз, тоді не вийду заміж ніколи. Ось так у двадцять два роки я стала заміжньою жінкою вийшовши заміж за солдата, з яким ми познайомились під час того, як Арсен служив в армії.
Познайомились ми з моїм чоловіком коли гуляли по місту. Йому тоді видали звільнювальну, от він тоді і гуляв. Відпочивав так сказати. Ми закохались одна в одного буквально з першого погляду. Я почала «літати на крилах кохання», була на сьомому небі від щастя та багато інших метафор й висловів, що характеризували б моє щастя та той стан закоханості.
Як тільки Арсен закінчив службу в армії – ми одразу одружились. Відгуляли гарне весілля. А моя мама, яка весь час була проти такого поспішного розпису все таки прийняла мій вибір та надіялась, що я справді буду щаслива з цією людиною.
Після святкувань ми переїхали в столицю. Там я швидко знайшла роботу, бо ж освіта перекладача англійської мови відкривала для мене багато різних вакансій. Тому зарплата в мене була дуже не погана. А ось Арсен дуже довго не міг знайти роботу. Хоча думаю він би знайшов її швидше, якби не прискіпливо перебирав. То умови праці не такі ідеальні, як він би хотів, то зарплата не така і все в цьому дусі.
Але зрештою яку-не-яку роботу але він знайшов роботу. Перші два роки ми прекрасно прожили. Що дня ми ходили гуляти по вечірньому Києві. Ходили в кафе, кіно, театр і тому подібне. Жили душа в душу. Арсен згодом навіть зміг знайти кращу роботу.
Тоді ж я завагітніла. Коли я дізналась, що при надії – і я, і Арсен були шалено щасливі. Проте коли я вийшла в декретну відпустку – стало дуже важко. Заробітна плата Арсена могла покрити лише комуналку та оренду квартири. Але при цьому чоловіка все влаштовувало. Коли ж я народила Богданчика – Арсен запропонував мені поїхати до мами пожити, вона ж онуку буде дуже рада та й нам буде легше. А він поки зайнявся б ремонтом квартири. Та й пообіцяв приїздити до сина кожні вихідні.
Я погодилась і тоді почалось найдивніше. Спершу він приїжджав дуже часто. Потім його приїзди зменшились в половину, а потім і взагалі почав дуже зрідка з’являтись, мовляв ремонт почав робити.
Арсен сказав, що знайшов підробіток. Він себе дуже любив, тому всю зарплату з підробітки почав витрачати лише на себе і переважно на одяг. Згодом він взагалі забрав ще й карточку, на яку нараховувались дитячі гроші, заявивши при цьому що:
-Тебе мама утримує! Годує, одягає, допомагає! А я хочу нормально жити, я сам все роблю і забезпечую!
Я не могла зрозуміти, чому він себе так поводить, а мама моя, будучи жінкою мудрою, одразу зрозуміла, що тут відбувається. І вона не помилилась. Виявилось, що Арсен не робив ніякого ремонту. А всі гроші, і дитячі в тому числі, на себе та інших дівчат, яких він водив на нашу квартиру, при цьому вішаючи їм лапшу на вуха, що чоловік він холостий і шукаю собі другу половинку.
Не змогла і не збиралась я пробачати йому зраду і таке відношення, тому одразу подала на розлучення. Арсен не з’явився ні на одне судове засідання, тому нас розлучили без його участі. Про аліменти я мовчатиму, бо він спеціально влаштувався на низько оплачувану роботу, щоб мені і сину давати небагато грошей(при цьому Арсен далеко не завжди їх надсилав).
Я ж після цього зустріла свого теперішнього чоловіка Антона, який вважає Богданчика рідним сином, навіть всиновив його. Як? Арсен з радістю дав добро на те, щоб його позбавили прав на сина. Тому він навіть не уявляє, як Богдан виглядає свої чотирнадцять.
