Чоловік у спадок
Ой, сьогодні в поїзді трапилось таке! Просто не втрималась, щоб записати у щоденнику. З купе, весь вагон аж стих, вийшла висока, голосиста жінка з пишними пшеничними косами, обкрученими навколо голови, очі сині, ніби волошки на луках біля Дніпра, щоки багрові, як після морозу десь під Полтавою. Вона лише глянула суворо і всі грубіяни та здорові хлопці одразу стали як шовкові, мов за командою.
Але найцікавіше було далі. Двері в туалет скрипуче відчинились і звідти вискочив невисокий худорлявий чоловік із біленькою, майже пухнастою шевелюрою і таким довірливим обличчям, що хотілось під ковдру заховати, аби не загубився у світі.
Іване! Я вже думала, що тебе загубила! Чую цю сварку, провідник аж сахається! Думаю: ну як же ти там? Тебе ж так просто образять! сказала жінка, ніби пісня линеся.
Ой, Верунчику! Та я б їм дав! Ти чого сюди прийшла, Віро? Ти ж пані! він ніяково посміхнувся та мерщій проскочив у купе.
Жінка окинула іншим поглядом купе ніби оцінює ситуацію та чи є яка загроза для себе і свого супутника. Нет, нема і за мить зникла сама.
А вже пізніше ми зустрілися у вагоні-ресторані. Сісти особливо не було де, довелось пристати до її столика. Чоловіка Віри не було видно певно, відпочивав. Жінка швидко розплатилась за свій обід з мясом та картоплею, я запропонувала скласти їй компанію.
Я Віра Андріївна, але можете просто Віра, весело сказала жінка.
Ви одна? Чоловік підійде пізніше?
Та ні, відпочиває. Не прийде. Я йому шарфом горло обмотала, дала морсу з калини. Уявляєте, їхати у поїзді, а він захворіти вигадав! Вибіг килим вибивати у самій кофтині, а я недогледіла! зітхнула.
Бачу, ви його дуже любите. Думали, що хулігани, а насправді вийшли рятувати саме його. І зараз стільки ніжності у вас в словах! я мрійливо додала.
Та ні, Іван мені у спадок дістався. Не мій то чоловік, хоч і живемо душа в душу. Йому ще важко, бо перша його дружина недавно відійшла на той світ. Свята жінка була, добра, мов ангел, сумно глянула Віра.
Як це «у спадок»? мене аж пересмикнуло.
І Віра розповіла мені свою дивну історію.
Колись Іван жив з Лідією. Ще зі школи разом, студентами одружились. Він геніальний, що захоче, те й зробить. Мали замовлення від фірм, гарно жили. Але для життя щоденного був абсолютно безпорадний: міг загубити решту у магазині, переходив вулицю будь-де, за продуктами ходив так, що жаль ставало. Міг і зовсім сторонньому віддати останні гривні.
Та твій чоловік, Лідочко, як місяць у небі грошей заробити вміє, а жити ні! жартували їхні товариші.
Лідія ж на життя не скаржилась. Її енергії вистачало на обох. Одягала чоловіка на роботу, питала, чи взяв рукавички, чи заховав шарф, купила машину сама і возила, бо у таксі міг забути адресу. Вони й справді були одне для одного створені.
Якось Лідія лягла у лікарню на тиждень. Повернувшись аж зойкнула: чоловік тиждень обїдав суціль сухі вермішелі та питну воду, а казанів із заморожених борщів так і не торкнувся.
Без тебе не смачно і не хочеться… тільки й зміг усміхнутись Іван.
Син у них один Андрійко, такий же геніальний і розгублений. Знайшов спокійну, тиху дружину Оленку із села. От Лідія і далі всіх опікувала, особливо, коли народився онук Лесик. Але зненацька захворіла. Ліки, найкращі лікарі, але нічого не допомогло.
Лідія ридала не за себе, а за рідних. Як же їм без неї? Наче орхідею осінню в поле винести виживе вона там сама чи ні? Вона молилась не про себе, а про чоловіка, сина й онука.
Тоді й зявилась Віра. Вона працювала доглядальницею та була трохи ріднею лікаря, який вів Лідію.
Заїхала Віра і зустріла худорлявого, ввічливого чоловіка, який говорив так тихо, що ледве чула. Квартира у розгардіяші, брудний посуд, білизна, запах незатишно.
На ліжку змарніла Лідія, але посмішка лагідна й щира. Віра лише зітхнула та взялась до роботи.
До вечора квартира засіяла чистотою, запах котлет, вареників, а на кухні шум, гам. Лідія вперше спокійно заснула, Віра і Івана відправила у куртці, з шапкою, всіх обмотала шарфами.
Оце молодець, прошепотіла Лідія. Під доглядом тепер вони.
Коли зовсім стало погано, довірила Лідія Вірі чоловіка:
Доглянь його після мене, Віро, я тобі чоловіка «у спадок» залишаю. Ти ж хоч подивися за ним якийсь час, прошу…
Віра спершу хотіла відмовитись, думки різні були: і скажуть, що до квартири пристала, і не до душі він їй був. Але обіцяла і обіцянку виконала.
Лідії не стало. Віра думала та ну, всі подумають, що щось замислила. Але відчула тривогу: дала слово треба дотриматись. Прийшла якось двері не замкнені, Іван на підлозі, з халатом дружини, ридає… Серце розривається.
Ой, бідний ти. Значить, Ліда права була. Нічого, зараз чайку випємо, потерпи, голубе мій, огорнула Віра.
Згодом Віра переїхала до Івана. Мої вдома тільки зраділи, місця більше. Власне, виростила собі старшого «дитину», але розумну й лагідну. Іван змусив її кинути підробітки: грошей вистачає, злі язики відразу пригасла:
Люди і котів з вулиці забирають, і собак. А тут чоловік теж беззахисний буває. Допоможу, скільки зможу. Гарний він, Іван. Нам одне без одного ніяк.
Зараз до сина їдемо попрохав допомогти з онуком. Я тільки рада хоч десять внучат догляну, коли треба!
Тим часом двері у вагон-ресторан відчинилися, і зайшов мій Іван у довгому шарфі, з букетом польових квітів.
Верочко! Я тобі у бабусі на станції квіти купив! Подобаються?
Я аж зарумянилась і руку йому на плече поклала. Вийшли разом з потяга: я з важкою валізою, Іван із невеликою торбою. Тримаю його за комір як малу дитину, щоб не загубився у натовпі. Усміхаємось: видно з першого погляду, що він мені таки суджений і другий чоловік, і спадок, і радість, що несподівано зявилась у житті.
