Я йду, щоб ти нарешті зрозуміла, кого втрачаєш! Посидь тиждень сама, вий по місяцю в тиші, може тоді навчишся цінувати чоловічу турботу! Олег театрально кинув у спортивну сумку пару шкарпеток, ледь не збивши мою улюблену керамічну вазу з полички.
Я, прихилившись до дверного одвірка, мовчки спостерігала за цим спектаклем. Усередині все вирувало від образи та смішливості. Мій чоловік тридцятирічний «хлопчик» стояв серед моєї, купленої ще до шлюбу, однокімнатної квартири в Києві та стращав мене своїм відсутністю. Він щиро вірив, що без його незамінної персони я завяну, мов забута фіалка на підвіконні.
Почалося все, як завжди, після недільного візиту до Тетяни Павлівни, моєї свекрухи. Жінка вона унікальна: втілювала компліменти так, що хотілося одразу у вікно, а поради роздавала з інтонацією командира військкомату.
Олег повернувся від мами «заряджений»: губи стиснуті, погляд прискіпливий, шукає пилюку по кутках.
Марічко, чому у ванній знову рушники висять не за кольором? Мама каже, так порушується гармонія у домі.
Я глибоко зітхнула.
Олеже, гармонію твоя мама бачила лише по телевізору у девяностих. А рушники висять так, щоб було зручно руки витирати, спокійно відповіла я, помішуючи рагу.
Олег сердито пройшов на кухню й тицяв пальцем у кришку каструлі.
Знов овочі шматками? Мама каже, справжня жінка повинна все перетирати у пюре чоловіку так легше засвоювати. Ти просто лінуєшся.
Олеже, у твоєї мами просто немає зубів, бо замість того, щоб лікуватися, вона купила ще один сервіз у шафу. А ти маєш зуби жуй.
Він почервонів, хотів знову видати чергову мамину «премудрість», та замовк.
Ти ти просто невдячна! зітхнув він. Мама, між іншим, кандидатка наук у сфері домашнього господарства!
Олеже, твоя мама все життя працювала вахтеркою в гуртожитку, а кандидатом себе називає для поважності, посміхнулася я.
Він замовк, нервово кліпав і скреготав зубами, виглядав комічно, як пінгвін у зливу.
Саме тоді він і вирішив «провчити» мене.
Все! З мене досить! Я їду до мами. На тиждень. Подумай, поки мене нема, над своєю поведінкою. Коли повернусь чекаю вибачень і ідеального порядку, бажано письмово!
Гучно грюкнув дверима. І настала тиша.
Я відчула дивну порожнечу і водночас полегшення. Але десь глибоко образа пекла. Він пішов із мого дому, вважаючи, що цим «покарає» мене тишею та комфортом? Влучний хід!
Втім, доля підкинула мені сюрприз кращий за всі Олегові театральності.
Вранці у понеділок мене викликав директор.
Маріє Петрівно, проект у філії у Львові горить, треба летіти завтра, надовго місяці три. Відрядні подвійні, плюс премія вистачить на нову автівку. Потрібна ваша допомога, більше нікому.
Я раптом відчула за плечима крила: три місяці! Без Олега, без телефонних настанов Тетяни Павлівни, на березі мальовничого міста, із гідною зарплатою.
Я згодна, одразу ж сказала я.
З офісу вийшла з думкою: квартира три місяці простоювати не може, а за комуналку ціни скажені. І тут саме подзвонила знайома, Леся.
Марічко, виручай! Сестра з чоловіком і дітлахами з Кропивницького приїхали, в готелі дорого жити. Вони шумні, але гроші платять відразу за три місяці!
Ідея в мозку спрацювала миттєво. Весь пазл зійшовся.
Лесю, нехай заселяються. Ключі лишу консьєржу у підїзді, тільки попереджай якщо прийде якийсь чоловік і почне качати права не пускати.
Того ж вечора я зібрала речі, все цінне склала до коробки, передала мамі, а квартиру підготувала до здачі. Олег виховував мене, трубку не брав ну-ну.
Вранці вилетіла до Львова, а до моєї оселі переїхала весела родина: пан Андрій, пані Ірина, троє пустунів та їхній великий, галасливий, але милий пес Боцман.
Минув тиждень.
Олег, згодом я дізналася, стійко витримав сім днів на «раю» з мамою. Така вже ця любов на відстані добре, а поруч як кийок.
Олесю, не чвакай! командувала мама за сніданком.
Олеже, ти чому воду двічі в унітазі спускаєш, лічильник ж крутиться!
Синку, не так сидиш викривиться хребет, будеш, як дядько Петро, горбатий.
За тиждень Олег здався. Вирішив, що я вже достатньо покарана й час тріумфально повертатися.
Купив три понурі гвоздики й поїхав додому.
Вставив ключ у дверний замок, а той не повертається. Засмучений, починає дзвонити.
З-за дверей гуркіт, лайка Боцмана.
Хто там? гримить чоловічий бас з явним слобожанським акцентом.
Це я, Олег. Чоловік Марічки. Відчиняйте!
Двері відчиняє Андрій кремезний, у майці й з шампуром в руці тільки-но готували шашлики. Поряд Боцман.
Який ще чоловік? А Марічки нема, вона у відрядженні, ми тут живемо, договір маємо, гроші платили. А ви хто?
Я… власник! Ну, чоловік Ми тут живемо!
Слухай, друже, усміхнувся Андрій, поплескав його шампуром по плечу, залишивши жирну пляму, Марічка сказала: чоловік на «курорті» в мами. Тут житло зайняте. Ходи до мами, не заважай людям відпочивати. Іринко, подай аджику!
Двері зачинились.
Через хвилину телефон мій здригався від дзвінків. Я сиділа у львівському ресторані, куштувала форель, пила біле «Аліготе».
Алло? розслаблено відповіла я.
Що ти витворяєш?! репетує Олег на півресторану. Чому в нашій квартирі чужі люди?! Чому мене не пускають?! Я повернувся, а там клоунада якась!
Не кричи, Олеже, спокійно перебила я. Ти ж сам пішов, сказав мені подумати. Я все зрозуміла. Самій жити сумно й дорого, тому здала квартиру. Контракт на три місяці.
На три?! А де я маю жити?!
А ти ж у мами, тобі ж там добре. Борщі перетерті, рушники за кольором. Живи й насолоджуйся, а я у відрядженні.
Подам на розлучення! Викликаю поліцію! Олег аж захлинається.
Викликай. Квартира моя, власник я. Договір офіційний, податки плачу. А ти тут приписаний? Ні. Ти ніхто.
Я вимкнулася.
За десять хвилин дзвонить Тетяна Павлівна.
Марічко! дзвенить голос, мов кришталевий посуд. Ти чоловіка вигнала на вулицю! Безсердечна! Де ж тепер сім’я?
Пані Тетяно, перебила я лагідно. За законом подружжя рівні у правах. А згідно з документом на квартиру власниця я. Ваш експеримент «виховання» вдався. Учень перевершив вчителя.
Ти жадібна хамка! У чоловіка має бути простір! Ти руйнуєш родину! Пожаліюсь у профспілку!
Скаржтеся хоч у «Лото-Забава»! А ще, забирайте свого «золотого сина» й пюре тріть йому, бо жувати він розучився.
В гучномовці щось буркнуло і дзвінок обірвався.
Три місяці пролетіли як мить. Я повернулася додому загоріла, впевнена, з новою зачіскою, банківською карткою, на якій достатньо, і чітким розумінням: більше такого життя не хочу.
Квартира сяяла. Андрій з Іриною по-хазяйськи все вимили й ще навіть кран полагодили, який Олег роками ігнорував.
Олег зявився за дві години. Блідий, змарнілий, у зімятій сорочці три місяці з «любою мамою» змінили його до невпізнання.
Марічко, почав невпевнено. Досить сваритися. Я все зрозумів. Мама присікла й перегинала. Давай почнемо спочатку? От навіть речі приніс.
Зробив крок у передпокій.
Я поставила між нами валізу.
Олеже, починати нема чого. Ти хотів, щоб я навчилась цінувати чоловіка в хаті? Навчилася. Андрій за годину кран зробив, а ти й за рік не спромігся.
Але ж я твій чоловік! з цим болем в голосі, який буває в дитини, коли її виганяють з пісочниці.
Був чоловіком став тягарем, відрізала я. Речі твоя у консьєржа внизу. Ключі віддай.
Ти не маєш права! Відсуджу половину ремонту!
Олеже, ремонт робив мій тато, чеки є. Ти хіба що обоями свої нудоти наклеював. Все, «гастролі» скінчились, антракт затягнувся.
Він стояв, кліпав очима, не розуміючи, в який момент його «урок» обернувся проти нього.
Я зачинила двері. Замок клацнув, мов постріл стартового пістолета.
Кажуть, Олег і досі живе з мамою. Тетяна Павлівна контролює не лише вечерю, а й коли він спить і з ким говорить по телефону. Він ходить пригнічений, постійно дивиться під ноги, боячись наступити на невидимі «міни» маминого характеру.
Життя навчило мене: жити для себе не зрада, а любов. Адже тільки цінуючи й поважаючи власний спокій, ми можемо стати щасливими і передати це щастя тим, хто по-справжньому заслуговує на нього.
