Колись давно, у літаку біля мене сидів чоловік, який безсоромно ображав мене через мою вагу. Та до кінця польоту він глибоко пошкодував про свої слова.
Бізнес-клас. Довгий переліт. Я заздалегідь придбала квиток, обравши місце біля вікна просто хотіла провести цей час у спокої, трохи попрацювати та відпочити. Все йшло звичайно: пасажири заповнювали салон, валізи ховалися у багажні відсіки, стюарти пропонували воду.
Я вже влаштувалася на своєму місці, коли до салону увійшов чоловік у дорогому костюмі. У руці він тримав шкіряний портфель і з виглядом непорушної впевненості підійшов до свого місця поруч із моїм. Оглянув сидіння, потім перевів погляд на мене, різко скривився і голосно, щоб чули всі навколо, промовив:
Що це за мара?! Я заплатив за бізнес-клас, а відчуваю себе, як у київському метро під час піку!
Він демонстративно заплющив очі й кинув на мене зневажливий погляд.
Я лечу на важливу конференцію, мені треба підготуватися, а тепер навіть нормально сісти не зможу, буркнув він, важко опускаючись у крісло.
Я зрозуміла, на що він натякав. Або, точніше на кого.
Навіщо взагалі таким, як вона, тут місця продають? проворчав він уже під ніс, але достатньо голосно, щоб я почула.
Він сів і одразу почав штовхати мене ліктем, ніби навмисно показуючи своє незадоволення. Мені було не лише боляче, а й неймовірно прикро. Я відвернулася до вікна, стримуючи сльози. Ніколи не думала, що доросла, поважна на вигляд людина може бути такою жорстокою.
Увесь політ він навмисно ворушився, шарпав паперами, хропів, але більше нічого не казав. Я терпіла. Я звикла до косих поглядів. Але не до такої відвертої злости.
Але перед самим приземленням трапилося дещо несподіване, після чого чоловік глибоко пошкодував про свою поведінку.
Коли літак приземлився і ми почали виходити, до мене підійшов мій помічник з економ-класу. Він ввічливо кивнув і промовив:
Пані Коваленко, вам буде зручно, якщо після реєстрації в готелі ми відразу поїдемо на місце конференції? Я все вже підготував.
Чоловік, що сидів поруч, завмер. Я відчула його погляд. Помічник пішов, а незнайомець раптом заговорив зовсім іншим тоном:
Пробачте ви теж летите на конференцію? Я чув, там буде виступати дуже поважна вчена Її теж звуть Коваленко.
Так, відповіла я спокійно, беручи сумку, це я.
Він збентежився, зблід, почав щось нерозбірливо бурмотіти про те, як давно цікавиться моїми роботами, як чув про мою лекцію з когнітивних технологій.
Я лише ввічливо посміхнулася і вийшла першою. Він залишився сидіти, ніби хтось випустив з нього повітря.
Сподіваюся, після цього незнайомець перестане судити людей за зовнішністю.
