Майже два роки тому мені наснився сон, у якому мій чоловік Сава раптом прошепотів фраз у, яку я вже ніколи не зможу стерти з памяті: «Життя з тобою стало схожим на буденну мяку ковдру затишно, проте нудно». Сава чомусь вірив, що наше життя як відварена каша без спецій, лише проза буднів. Але у сні мені здавалося, що все складається ідеально: світанкове повітря Лева міста, свіжа вівсянка на молоці, вранішня зарядка біля вікна з виглядом на золоті куполи. Найперше, що я щоранку робила, підігрівала чайник для нього, поки він збирається на роботу, а вже потім занурювалася у свій день. Ми з Савою пакували собі на обід вареники у пластикові коробочки й вирушали хто куди.
Вечорами, повертаючись через Площу Ринок із важкими авоськами, я готувала борщ і вареники, милила підлогу, прала сорочки Сави, а тоді засинала перед старим телевізором, де крутили українську комедію. Мені здавалося, що господарство доглянуте, чоловік ситий та чистий, у хаті затишок та спокій. Що ще може бути кращим для щастя? Щосуботи влаштовувала генеральне прибирання, пекла медівник, запрошувала у гості друзів, або ми самі вибирались на прогулянку містом, слухали вуличних музик на Вірменській, їли сирники в кафешці під Шевченком. У неділю їхали у Брюховичі до моїх батьків, а потім у Винники до Свекрухи. Допомагали у саду, вдихали аромат яблук і переймалися розповідями за родинним столом.
Увечері знову повертались у наш маленький світ, де не було сварок чи криків суцільна гармонія й спокій. Але у тому ж сні одного дня Сава сказав, що йому нудно; годинами малював у повітрі приклади знайомих, які живуть на повну танцюють по нічним клубам на Золотій, їздять у Карпати кататися на лижах. «Наше життя це не кіно», шепотів він і, мов тінь, вийшов за двері.
Я не хотіла змін і для себе прагнула тиші, але заради коханого була готова перевернути все з ніг на голову. Перша метаморфоза змінила стиль: з гардеробу викинула всі прямі спідниці та купила на ринку за гривні строкаті вишиті сукні. Підстриглася під каре і пофарбувалась у мідний як пшениця на полі. А ще нова робота не в офісі, як раніше, а організаторкою свят у центрі культури. Дивний сон продовжувався: щодня дізнавалася про чари фаєр-шоу, вечори поезії та мистецькі експерименти.
Через тиждень Сава повернувся очі стали, як у кота перед дощем, розгублені та цікаві. «Відтепер, казала я, у нас усе буде інакше!» Почався бал нестримних днів: ми майже не ночували вдома то вистава в театрі, то ніч у джаз-барі на Андрія, то костюмовані вечірки з танцями до самого ранку, то вечір біля озера на Оболоні з шашликами. Могли спонтанно поїхати у Камянець-Подільський на всі вихідні, а могли цілу ніч їздити на велосипедах по старому місту.
Минуло кілька місяців мандрів, коли Сава раптом почав шепотіти про тишу: мовляв, не вистачає запаху мого борщу, теплоти моїх дріжджових пиріжків, чаю у фарфорових горнятах. А я вже не вміла часу не було та й не хотілося. Я змінилася так, що йому вже не потрібно було моє товариство.
За тиждень Сава прийшов із валізою в руках і невимовною втомою в очах: захтів знову старого життя вечорами вдома, на вихідні до родини, їсти домашню печеню і сонливо мружитися під фільм. Та виявилося, що я вже не хочу мені цей шалений темп став звичнішим за мякий український вечір під ковдрою. Хоч інколи згадувала минуле, але повороту не бажала.
Коли Сава сказав, що мріє все повернути назад, почався справжній карнавал: у сні розбилися глечики, прибігли сусіди, викликали дільничного. Сава зібрав валізу і, як туман Личакова, поплив до матері. Мабуть, узяв паузу, сподіваючись, що повернеться і знову побачить ту, колишню мене. Але це вже згіркле варення. Ми не актори у серіалі, аби смикати себе за ниточки. Коли він повернеться, на столі стоятимуть папери на розлучення і коротка записка: «Сава, нудно мені не можу більше бути поруч».
