Запис у щоденнику. Пізній вечір, уже після всіх подій. Вперше за п’ятнадцять років я відчуваю, що можу вільно дихати. А все почалося з того, що Остап Бондаренко — мій чоловік, з яким я прожила півтора десятиліття, — вирішив, що настав час оновити життя.
Він стояв посеред просторої вітальні, залитої м’яким світлом, і дивився на мене зверхньо. Йому, п’ятдесятирічному, здавалося, що саме зараз він на піку форми, а грандіозні зміни в особистому житті лише додавали переможної впевненості.
— Давай без драм, Ярино, — бархатним, трохи поблажливим тоном промовив він, застібаючи ґудзик на піджаку. — Ми дорослі люди. Я зустрів іншу жінку. Може, ти й здогадувалася, не знаю… Коротше, їй тридцять, у нас справжні почуття. Я не хочу вести подвійну гру, тому кажу прямо: ми з тобою розлучаємося і з цього дня не живемо разом.
А я, сорокап’ятирічна, сиділа в шкіряному кріслі й мовчки дивилася на нього. Ефектна, впевнена, я не ламала руки, не бігла за валер’янкою і не намагалася з’ясовувати стосунки. Просто відпила кави з порцелянової чашки й чекала продовження. Мій спокій трохи збивав Остапа з пантелику, але він швидко опанував себе.
— Квартира, як ти пам’ятаєш, моя. Дошлюбна, — він зробив акцент на останньому слові, наче забиваючи цвяха. — Я не звір, щоб виставляти тебе на вулицю вночі. Даю тобі два дні на збори. Вихідні повністю твої. Я поїду з Соломією за місто, щоб не заважати тобі пакувати речі. У понеділок уранці ми з нею заїжджаємо сюди. Їй не потрібні твої сльози, істерики й чужа енергетика в домі. Сподіваюся, ти встигнеш звільнити територію?
— До понеділка? — рівним голосом перепитала я. — Цілком. Мені вистачить двох днів.
Остап задоволено кивнув. Йому подобалося, що розлучення проходить так цивілізовано. Він завжди вважав себе великодушним чоловіком.
Великодушність Остапа, щоправда, завжди закінчувалася там, де починалися його особисті фінанси. Усі п’ятнадцять років шлюбу він не втрачав нагоди нагадати, що я прийшла «на його територію».
Тільки от «територія» ця п’ятнадцять років тому являла собою сумну бетонну коробку з трьох кімнат, у якій майже не було меблів і навіть натяку на затишок. Остап тоді гордо заявляв, що головне — це квадратні метри, а спати можна й на матраці. Він був патологічно скупий на побут. Усі свої особисті гроші він відкладав на дорогі автомобілі, які, до речі, обачливо оформлював на свою матір, Одарку Степанівну.
А я — жінка з хорошим доходом і прекрасним смаком — жити в спартанських умовах категорично не збиралася. Мені потрібен був комфорт. За перші ж кілька місяців шлюбу я повністю, від і до, обставила всю квартиру на свої особисті заощадження.
Це я замовляла меблі для кімнат та італійський кухонний гарнітур у класичному стилі, який ніколи не вийде з моди. Це я добирала якісну вбудовану техніку, оплачувала укладання дорогого паркету, купувала люстри й шила на замовлення важкі портьєри, що ідеально гармоніювали з інтер’єром.
А потім у мене з’явилося хобі — антикваріат. Протягом усього шлюбу я потроху купувала вишукані речі. Остап лише зверхньо всміхався: «Твої гроші — твої пилозбірники, грайся. Мені ці музейні експонати даром не потрібні».
Однак він попросив свою матір, щоб та приїхала на вихідні, коли я мала збирати речі.
— Мамо, ми розлучаємося. Усе буде цивілізовано. Але ти про всяк випадок приглянь за Яриною, щоб вона чогось зайвого не прихопила з мого дому.
— Звісно, Остапчику. Я ж завжди на твоєму боці, — підтримала сина Одарка Степанівна.
Але доля любить іронізувати в такі моменти. У суботу вранці, коли свекруха збиралася їхати до сина, у неї різко підскочив тиск. Довелося викликати швидку, лікарі суворо наказали постільний режим. Контролерку було виведено з гри.
А Остап у цей час укладав у шкіряний саквояж свої речі, паралельно роздаючи мені останні вказівки.
— Значить так, Ярино, — він зупинився посеред коридору, оглядаючи свої володіння. — Забирай свій одяг, косметику, вазочки всякі. Тільки давай без вандалізму.
Я, притулившись до одвірка, схрестила руки на грудях:
— Що ти маєш на увазі під вандалізмом?
— Вбудовану техніку не чіпай. Вона монтувалася під цю кухню, значить, це тепер частина моєї квартири. Духовка, посудомийка — усе залишається на своїх місцях, я до них звик. І оцей антикварний комод у спальні теж залиш.
— Комод? — я злегка підняла брову. — Ти ж називав його дровами.
— Соломії він сподобається, — відрізав Остап. — Вона взагалі в захваті від обстановки. Каже, у мене чудовий смак. Тож не псуй інтер’єр.
Соломія справді була в захваті. Тридцятирічна жінка, яка працювала адміністраторкою в салоні краси, щиро вірила, що витягнула щасливий квиток. Остап здавався їй заможним, солідним естетом. На всіх фотографіях у соцмережах він вальяжно позував то в глибокому шкіряному кріслі, то на тлі дорогих картин, то спираючись на той самий різьблений антикварний комод. Соломія була абсолютно впевнена, що переїжджає в розкішні хороми до багатого чоловіка, який забезпечить їй сите життя.
— Як скажеш, Остапе, — на моїх губах ковзнула ледь помітна, холодна посмішка. — Я заберу тільки своє.
— От і розумниця. Добре, що без скандалів. Завжди знав, що ти розумна й не підеш проти моєї сили. Ключі залишати не треба, я в понеділок просто зміню замки, — він підхопив сумку й вийшов за двері, передчуваючи тріумфальне повернення з новою дружиною.
Коли Остап уже влаштувався з Соломією в номері заміського спа-готелю під Києвом, йому прийшло повідомлення від матері.
— Остапчику, не можу до тебе додзвонитися. У мене тиск, швидка приїжджала, я не зможу поїхати до тебе й проконтролювати Ярину.
Остап чортихнувся. Скасувати відпочинок із новою коханою він не міг і не хотів. «Та не буде Ярина нічого виносити. Вона не з таких», — подумав він і відповів матері черговим повідомленням. Мовляв, бережи себе.
А я тим часом, одразу після від’їзду Остапа, набрала номер телефону, який приготувала ще вчора ввечері.
— Алло, це Ярина, я вам дзвонила. Так, адреса та сама. Чекаю вас за годину. Машина потрібна найбільша, яка є у вас в автопарку. Так, з інструментами. Демонтувати доведеться багато.
Наступним дзвінком я підтвердила бронювання складу для зберігання особистих речей. За ці два дні, які мені на виселення відвів колишній чоловік, знайти хорошу й порожню квартиру для довгострокової оренди було неможливо. Тому я вирішила, що перший час поживу в мами, поки шукатиму відповідний варіант.
Опівдні до квартири зайшли шестеро кремезних чоловіків у робочих комбінезонах. Разом із ними прибув професійний електрик і фахівець зі збирання-розбирання меблів.
— З чого починаємо, господине? — діловито поцікавився бригадир, оглядаючи масштаби роботи.
— Починаємо з усього, — спокійно відповіла я. — Знімаємо фасади з кухні. Виймаємо варильну панель, духовку, витяжку, мікрохвильовку та посудомийну машину. Далі — м’які меблі, спальний гарнітур. Антикваріат пакувати в потрійну бульбашкову плівку, особисто перевірю кожен кут.
Робота закипіла. У квартирі стояв гул шурупокрутів і шелест пакувальної стрічки. Це не був істеричний збір речей ображеної дружини — це була чітка, холоднокровна логістична операція. Я керувала процесом із грацією полководця.
З вікон зникли важкі оксамитові штори, зі стін зняли картини. Електрик відключав і знімав дорогі люстри та бра, залишаючи замість них звичайні лампочки.
Італійський паркет глухо скрипів під важкими черевиками вантажників, які виносили шкіряний диван, шафу, різьблений комод і побутову техніку. Квартира стрімко втрачала свій лиск, перетворюючись на ту саму гулку, убогу бетонну коробку, якою й була п’ятнадцять років тому.
Увечері суботи величезна вантажівка, припаркована біля під’їзду, була забита під зав’язку. Бригадир, витираючи піт з чола, піднявся на поверх востаннє. Я стояла посеред порожньої, випотрошеної кухні.
— Господине, — важко дихаючи, сказав чоловік. — Проблема. У вантажівку більше ні сірникової коробки не влізе. Забили під саму стелю, дверцята ледь зачинили. У нас тут залишився обідній стіл і табуретка. Будемо другу машину викликати через них?
Я подивилася на добротний дерев’яний стіл і самотньо стоячий поруч табурет.
— Ні, не потрібно, — я всміхнулася. — Залишайте. Нехай це буде мій прощальний подарунок молодятам. Їм же потрібно на чомусь будувати світле майбутнє.
Я ще раз окинула поглядом голі стіни зі стирчочими проводами й вийшла, зачинивши за собою двері.
Ранок понеділка видався сонячним. Остап припаркував машину біля під’їзду, галантно відчинив двері перед Соломією й допоміг їй дістати валізи. Вона готувалася переступити поріг розкішної квартири в статусі нової господині.
— Ну ось ми й удома, люба, — урочисто промовив Остап, повертаючи ключ у замку.
Він розчахнув двері й галантно пропустив Соломію вперед.
Вона зробила два кроки в передпокій. Цок-цок. Звук її підборів гулким, ріжучим слух відлунням рознісся по порожній квартирі.
Соломія завмерла. Остап, який ішов слідом, наткнувся на неї й обурено підвів очі. Слова застрягли в нього в горлі.
Перед ними простягалася абсолютно порожня квартира. У вітальні не було ні меблів, ні телевізора, ні картин, ні штор на вікнах. Замість розкішної кришталевої люстри під стелею сумно гойдалася гола лампочка. Зі спальні зяяла порожнеча — ні ліжка, ні антикварного комода, який так подобався Соломії.
Остап у шоці рвонув на кухню. Там, де ще в п’ятницю стояв дорогий італійський гарнітур із вбудованою технікою, тепер зяяли виводи водопровідних труб і чорніли розетки.
Посеред цієї дзвінкої порожнечі стояв один-єдиний стіл і один табурет. На столі матовим блиском відсвічували ключі.
— Остапе… — голос Соломії зірвався, перетворившись на тонкий писк. Вона повільно повернулася до нього. Її обличчя спотворила гримаса нерозуміння й наростаючої люті. — Що це? Де все?! Де меблі? Де техніка?!
— Ярина… — тільки й зміг вичавити приголомшений чоловік, переводячи погляд з підлоги на порожні стіни.
— Ти ж казав, що в тебе впакована квартира! Ти казав, що ми будемо жити в комфорті! Ми що, на цьому табуреті спатимемо по черзі?! Тоді замовляй нові меблі негайно!
Остап судомно ковтнув. Він чудово розумів, що грошей на нові меблі, тим паче такого рівня, у нього немає. Усі його заощадження були вкладені в машину, оформлену на маму, а до наступної зарплати залишалося ще два тижні. Щоб заново обставити трикімнатну квартиру хоча б найдешевшими шафами й ліжками, йому доведеться брати величезний кредит. А спати сьогодні вночі їм доведеться або на підлозі в цій квартирі, або їхати в орендовану однокімнатку до Соломії.
Притулившись до стіни, Остап згадав мої слова під час останньої розмови: «Я заберу тільки своє…». І я дотримала слова: не торкнулася його стін. Я забрала лише те, що належало мені…
Знаєте, мене завжди щиро смішили ці картонні страждання з дешевих мелодрам. Ах, він привів іншу! Я зберу сумочку, гордо підведу голову, змахну сльозу й піду в захід сонця, залишивши їм усе нажите непосильною працею.
З якої радості доросла, самодостатня жінка має виступати спонсором чужого щастя? Гордість — це не піти з однією валізою, великодушно подарувавши колишньому свій комфорт. Гордість — це забрати своє, куплене на свої кровні, і залишити нахабу рівно з тим, що він реально заслужив. Остап так пишався своїми «дошлюбними квадратними метрами»? Будь ласка, я повернула йому його бетонну коробку в первинному вигляді. Насолоджуйтеся, любі.
