А де ти серветки поділа? Я ж просила винести ті зі сріблястим візерунком, вони ж якраз до скатертини пасують, не обертаючись, бурмотіла Марина Іванівна, нарізаючи лимон майже прозорими скибочками.
Її чоловік, Віктор, зазвичай на такі свята вже сидів під телевізором, чекаючи коли розпочнеться новорічний концерт, а сьогодні його ще вдома не було. Марина вже звикла коментувати все сама собі в затишній кухні їй так було спокійніше, доки лишалося якихось три години до бою курантів. У духовці вже добігала до готовності качка з антоновкою її фірмовий рецепт, що передавався у родині Марини ще від бабусі. В квартирі чистота, ялинка переливається гірляндами, а на душі те саме відчуття передчуття дива, ще таке, як з дитинства.
Витерла руки об рушник, зазирнула на годинник. Вітя так і не повернувся. Казав, що зайде в офіс забрати подарунок для Марини, й зник. Вона посміхнулась: мабуть, щось особливе підшукує, адже цього року у них срібне весілля, рівно 25 років разом, і зустрічати мали вдома романтично, лише вдвох. Діти вже давно розїхалися по світу, шумні вечірки залишилися в минулому.
І тут в коридорі клацнув замок. Марина поправила зачіску, швиденько зняла фартух під ним святкова оксамитова сукня. Прямує зустрічати чоловіка.
Вітю, ти де пропадаєш? Качка вже…
Але закінчити не встигла слова застрягли в горлі. Віктор стояв у дверях не сам. Поряд із ним, струшуючи сніг із дорогої нутрії, переминалась з ноги на ногу молода жінка вся така яскрава, з рудими кучерями, губи нафарбовані багряною помадою. В руках пакет з мандаринами. Віктор з якоюсь винуватою, але неприродно веселою усмішкою тримав пляшку шампанського.
Маринко, зустрічай! навмисне гучно оголосив чоловік. Ознайомся, це Оксана Сергіївна, наш новий головбух.
Марина заклякла, серце наче змерзло. Перевела погляд з чоловіка на гостю і назад.
Доброго вечора, ледь вимовила. А ми когось чекали?
Оксана, зовсім не зніяковівши, простягнула руку.
Ой, Мариночко! Не уявляєте, яка пригода! Справжня драма наче в кіно. Вітя тобто Віктор Миколайович мене врятував. Я така вдячна!
Віктор швиденько знімав чоботи, уникаючи Марининого погляду.
Марисю, розумієш Заїхав у офіс бачу Оксана сидить, ридає. Там із трубами халепа, квартиру залило, світла нема, холодно, майстер аж третього січня буде. Куди їй подітись у новорічну ніч? Не в гуртожиток же. Рідних у Києві немає, сама, як билина. Ну я й кажу поїхали до нас! Марина гостинна, вона не прожене.
Марина слухала і хотіла вщипнути себе може, сниться? Двадцять пять років. Свічки вже розставлені. Чекала романтики отримала сюрприз у лискучій шубі.
Заходьте, сухо кинула вона, голос звучав чужо. Раз вже прийшли.
Оксана одразу ж впурхнула в кімнату, наповнивши оселю різким запахом недешевих парфумів, який перебив аромат печеної качки і ялини.
Боже, як у вас затишно! щебетала вона, з невимушеність оглядаючи сервант. Прям стара епоха! У моєї бабусі така шафа була, так атмосферно, просто як в музеї радянського побуту.
Марина стисла щелепи. Сервант, між іншим, італійський, дубовий купували зі скандалом, дорого. Але пояснювати ці нюанси молодиці, якій років вдвічі менше за неї, не збиралась.
Вітю, допоможи гості роздягнутись, кинула через плече й втекла на кухню. Треба було зібратися. Руки тремтіли.
Віктор притрусився навздогін через хвилину. Вид замучений, але впертість у погляді.
Марин, ну ти чого? Не починай, га? шепоче, двері прикрив. В людини біда. Не будь байдужою. Це ж Новий рік! Добро треба робити. Посидить, поїсть, я їй таксі викличу, або хай на дивані вітальні заночує
На дивані?! Марина обернулась, в руці ополоник мало не зламала. Ти в своєму розумі? Ми ж мали бути удвох! Ти привів сторонню, ще вона з порога глузує з мого дому. «Музей радянського побуту», ага.
Та вона ж не зі зла! Вона просто щира. Ну Марисю, не сором мене Весь колектив дізнається, як вижену потім не відмажусь.
Вона дивилась на чоловіка і не впізнавала його. Торішній любимий чоловік а зараз ніби чужий. Якийсь ловелаc, що пнеться вразити колегу за рахунок дружини.
Гаразд, нарешті сказала вона. Хай буде. Але якщо ще раз щось про мій дім
Не скаже! Обіцяю! повеселішав Віктор і потягнувся до поцілунку, та Марина відвернулась.
Йди розважай свою «щирість». Я столом займуся. Ще один прибор ставити.
Вечеря розпочалась у гнітючому мовчанні. Марина мовчки розставляла тарілки. Оксана вже без шуби була у сукні такій облягаючій, з відвертим декольте зовсім не по-домашньому. Сиділа, ногу на ногу, крутила бокал у руці.
Вітю, відкрий шампанське? Хочу провести Старий рік, вже несила чекати, томно глянула на Віктора.
«Вітю». Марина ледь не впустила салатницю. Гучно поставила «Оселедець під шубою».
У нас традиція шампанське під бій курантів. Зараз можете морсу випити, домашній, журавлиновий.
Оксана носом крутить.
Морс? Як мило. Я солодкого не пю фігуру бережу. Може, є брют? Бо напівсолодке для тих, кому смаку не вистачає.
Вітя заметушився:
В мене коньячок є, добрий, грузинський. Бажаєш, Оксанко?
Якщо крапельку, для зігріву. А то холоднувато у вас, на опаленні економите, чи що?
Марина сіла навпроти цієї пари. Відчувала себе зайвою у власний Новий рік. Віктор щосили пнувся жартувати, підливав гість, частував червоною ікрою, анекдоти сипав, а Оксана сміялась так голосно, голову закидаючи.
А ви, Марино, працюєте? раптом звернулася Оксана.
Так, спокійно відповіла Марина. Я головний технолог на кондитерській фабриці.
Ого! А виглядаєте так по-домашньому. Як жінки, що цілий вік на кухні. Вітя розповідав, що у вас золоті руки. Каже, про щось поговорити не завжди виходить, побут заїв, але пироги смачні.
Повисла тяжка тиша. Лише тікання годинника та телевізор. Віктор подавився коньяком, обличчя налилось червоним.
Я я такого не казав! прокашлявся він. Ти щось наплутала, Оксано!
Марина повільно опустила вилку. Щось всередині обірвалось. «Буття заїло», «нема про що говорити»?
Продовжуй, Оксано, посміхнулась крижано. Що ще Вітя розповідав? Мені цікаво.
Оксана зрозуміла, що забалакалась і спробувала зїхати, та вийшло лише гірше.
Та не ображайтесь! Чоловіки всім драйву шукають. От у нас Віктор Миколайович на корпоративі зажига! Ламбаду танцював усі хлопали. Каже: вдома так не вийде, дружина втомлена, ноги болять.
Марина кинула погляд на власні ноги. Вони боліли лише після трьох днів над плитою, готуючи свято для рідного чоловіка.
Віктор сидів наче під труною. Розумів: катастрофа неминуча.
Давайте випємо! зірвалось у нього. За мир!
Почекай, Марина не відводила погляду. А що там із трубами у вас, Оксано?
З трубами? та сплуталась на секунду. Та, прорвало. Фонтан! Злякалась, дзвоню Віті тобто Віктору Миколайовичу. Він ґазда, надійний, не те що мій бувший
Цікаво воркує Марина на вулиці мінус пятнадцять, а ви прийшли з укладкою і цим манікюром. Якби вас заливало ви б зовсім інакше виглядали. Запах був би не парфумів, а аварії. А від вас лише салон і бажання чужого чоловіка переманити.
Оксана вся спалахнула.
Що ви собі дозволяєте! Я гостя! Вітя, скажи щось!
Віктор заховався в крісло.
Маринка, не треба Може, переодяглася вона щось
Замовкни, тихо сказала Марина, але так, що Вітя замовк. Встала.
Слухала багато років про твої «дрібні гріхи». Думала, ти цінуєш сімю. А я, виявляється, куховарка, із якою і поговорити нічим.
Відкрила штору, за вікном темінь, десь гримлять петарди.
Значить так, повернулась. Концерт скінчився. Оксано Сергіївно, мандарини взяли і за поріг.
Оксана відкрила рота й знітилась. У Марини очі як лід.
Вітя! Ти дозволиш мене викинути у новорічну ніч? крикнула Оксана.
Віктор, зовсім зївшись (чи то від страху, чи від коньяку), бухнув по столу.
Марина! Не влаштовуй істерик! І це мій дім! Я запросив гостю. Оксана залишиться. Святкуємо, як люди!
Як хто? підхопила Марина.
Як мегери! видихнув він.
Марина кивнула. Пішла до серванта, дістала дорожню сумку, яку мала везти гостинці дітям на Різдво. Витрусила звідти коробки з цукерками просто на підлогу, кинула сумку Віктору.
Твій дім? Добре, я йду. Але нагадай: квартира моїх батьків, ти лише прописаний. Першого січня, коли відкриються держустанови, я подаю на розлучення й виписку. А зараз ви обидва йдете.
Що? Віктор зблід, тверезо на раз.
Туди, де драйв і ламбада. До Оксани додому. Труби допомагати лагодити. Ти ж надійний. Тут тобі музей і «скука».
Марина, почекай, пробач! Я дурний! Давай вона піде, ми залишимось
Марина глянула зневажливо. Щойно ще захищав пасію а тепер легко зраджує.
Ні, Вітя. «Олівє» прокис, як і наші стосунки. Готуйся. Маєш пять хвилин.
Оксана, зрозумівши, що більше ловити нічого, мовчки рушила до виходу.
Психована, кинула, одягаючи шубу. Вітя, я таксі викличу. Сам доберешся. Не треба мені твоя «надійність» з привозом проблем.
Хлопнула вхідна. Після «шлейфу» парфумів залишилося тільки відчуття бруду.
Віктор стояв посеред хати з пустою сумкою.
Маринцю почав винувато. Вона пішла. Все, забудьмо? Дивись, качка холоне
Марина відчинила духовку, дістала качку. Аромат яблука, кориця. Але тепер той запах стискав горло.
Забудьмо? перепитала. Ти привів чужу жінку в наш дім перед річницею. Обговорював мене за спиною. Дозволив їй глузувати з мене на моїй кухні.
Взяла блюдо. Тяжке, керамічне.
Вітя, йди. Не сміюся. Якщо залишишся викличу поліцію, скажу, що ти пяний й погрожуєш. Мені повірять.
Віктор зрозумів жарти скінчились. У цій тихій, «домашній» жінці прокинулась сила, про яку й гадки не мав.
Він побрів до кімнати. Було чути, як там шарудять дверцята шафи, як плюхається одяг в сумку. Нарешті, вийшов, шаркаючи ногами, в похапцем одягнутій куртці з ідіотськи випханим рукавом сорочки.
Ти пожалкуєш, Марина! гаркнув, щоб бодай щось відстояти. Ти лишишся сама! Кому ти треба у пятдесят?!
Собі, відповіла, й замкнула двері. Два оберти ключа.
В квартирі тиша. Благословенна, довгоочікувана тиша. Марина оперлась об двері й сповзла на підлогу. Думала, що плакатиме але ні. Якось легко, навіть порожньо, бо наче з кімнати винесли стару, громіздку шафу, і тепер більше повітря.
Встала й повернулась до кухні. Стіл накрито на трьох. Салати, ікра, качка. Все як реквізит до вистави, яку скасували.
Марина взяла тарілку Оксани, кинула в смітник той бутерброд із помадою. Дзинь. Потім тарілка Віктора. Дзинь.
Третій прибор прибрала, залишила лише свою улюблену, з золотою облямівкою. Налила повний келих холодного шампанського.
З телевізора президент почав виступ. Куранти рахували секунди до Нового року цього року, що забрав ілюзії, але повернув самоповагу.
З Новим роком, Марино, тихо сказала вона своєму відображенню у вікні.
Відрізала собі найкращий шматок качки грудинку з хрусткою скоринкою. Поклала ложку «Олівє», який не прокис, а настоявся, як треба.
Телефон дінькнув. Повідомлення від доньки, Катрусі: «Мамуся, з прийдешнім! Любимо вас із татом! Чекайте внуків за тиждень будемо!»
Марина посміхнулась. Справжнє життя нікуди не ділось. Діти, внуки, робота, свій дім. А те, що відвалилось воно було зайвим.
Зробила ковток шампанського. Пухирці приємно закрутили голову. Вперше за багато років не квапилась, не стояла з повною чаркою біля всіх. Просто насолоджувалась миттю.
Зі стін лунало «Ура!», фейєрверки. Світ святкував, і Марина теж свою свободу.
За годину вона склала всю їжу, яку не доїсти самій, у контейнери. Завтра віднесе консьєржці тітці Валі та двірнику Михайлу хай порадіють доброму святу.
А качку качку сама доїсть. Вона заслужила.
На ніч підступила до дзеркала, стерла макіяж. На неї дивилась красива, доглянута жінка, трошки сумна, але жива. Не якась там «бабуся в бігуді».
Драйву йому не хватало, підняла брову Марина. Ну що ж, тепер у Віті драйву вище даху. Шукай квартиру, діли майно, пояснюйся дітям.
Вляглася поперек ліжка, зайняла все місце раніше ділила із хроплячим чоловіком. Постіль пахла свіжістю і лавандою.
Вранці прокинуло сонце. І перше, що подумала не про сніданок «для чоловіка», а «хочу каву й еклер у новій кавярні за рогом». Це була чудова думка.
Що далі? Далі буде розлучення, розмови, ділити квартиру. Але потім. Зараз у неї цілий день тиші, смачної їжі й спокою. І вже ніколи ніхто не посміє назвати її дім музеєм, а життя нудним.
Пузирці шампанського відгукувались легкою радістю. «З Новим роком, Марино!», знову подумала вона. І вже точно знала: це її новий, найкращий рік.
