Толю, соняшникова олія закінчилась, прального порошку вистачить ще на одну стирку, Христина стояла в дверях кімнати і витирала руки об фартух. Треба б сходити в магазин, список вже цілий зібрався.
Толя з дивана ледве повів плечем, не відриваючи погляду від телевізора, де «Динамо» ледве тиснули «Шахтар».
Христино, ти ж знаєш, протягнув він, не дивлячись на неї. На заводі знов затримки. Майстер сказав: цього місяця премії як вуха свого не побачу. Позавчора останні дві тисячі гривень віддав тобі. Тягни якось.
Христина зітхнула. Оце «тягни» вона слухала вже пів року поспіль, наче сімейний бюджет це гума, яку можна розтягувати безкінечно. Вона мовчки повернулась на кухню, відчинила холодильник і подивилася з відчаєм на самотню банку квашених огірків та каструлю із позавчорашнім супом. Суп був пісний, на курячих спинках, бо нормальне мясо вони не купували вже тижні три.
Христина працювала старшою медсестрою у міській поліклініці Дніпра. Зарплата стабільна, але невелика. Колись Толя приносив додому гідні гроші жили собі: і на море виїжджали, і одяг обновляли, і холодильник гудіти не переставав. Потім, за словами чоловіка, на заводі криза: обрізали зарплату, премій як не було, так і нема. Його грошей ледве вистачало на комуналку та бензин для свого старенького «Жигуля».
Весь тягар побуту і харчування ліг на Христину. Вона брала додаткові зміни, чергувала на вихідних лише б звести кінці з кінцями. А Толя Толя лежав на дивані і обурювався, чому життя таке жорстоке, ще й хотів повноцінну вечерю із трьох страв.
Ох, тягни-тягни, пробурмотіла Христина, дивлячись на порожню олійницю. Дотягла вже, хоч лусни.
Наступного дня Христина після роботи, за звичкою, забігла у «Сільпо». Довго дивилася на мясні прилавки, мріяла про свинину, а потім взяла недорогі курячі сердечка. Дешево й сердито. Якщо довго тушкувати в сметані зїсти можна. На касі вінічистила гаманець до останньої копійки. До авансу три дні у гаманці вітер.
Ввечері, поки ті сердечка варилися, Христина вирішила витерти пил у коридорі. Толя вже сопів на дивані, ситий після вечері й двох пляшок пива, які купив «на здачу».
Вона взяла Толіну куртку, аби повісити рівніше, й відчула щось у внутрішній кишені. Знає, що нишпорити по кишенях недобре, але звичка перевіряти одяг перед пранням перемогла. Нащупала папірець.
Чек. Та не з магазину, а з банкомата, сьогодні, 18:45. Христина розгорнула і обімліла:
«Залишок на рахунку: 98 000 гривень».
Вона моргнула. Може, перехвилювалась? Ні, чітко написано. Ще й вище рядок: «Зарахування зарплати: 22 000 гривень».
Двадцять дві тисячі. А додому дві. «Ось, що дали», каже.
Христина присіла на пуф у коридорі. В голові гуло. Згадала свої поламані черевики, які протікали; коли Толя казав: «Пережди, грошей зовсім нема». Згадала, як ковтала анальгін замість стоматолога.
Образа накотила, важка й ниюча. І це навіть не образа, а ніби її взули просто в домі. Поки вона економить навіть на чаї, Толя копить тисячі? На що? На нову Теслу? На коханку? Чи жадність така, що аж із вух тече? Може, думає: дружина має сама все витягати.
Вклала чек назад. Хотілося увірватися в спальню і тикнути йому під ніс. Але втрималася. З криком толку не буде. Почне виправдовуватися, що збирав на сюрприз, чи скаже, що банк помилився.
Треба діяти по-іншому.
Повернулася на кухню. Готове охальне переклала собі в контейнер. Не сховала в загальний холодильник, а поклала в сумку, з якою ходить на роботу.
«Нема грошей нема! Ото й усе», вдоволено відзначила.
Зранку пішла з дому раніше, навіть сніданку не приготувала. На столі порожня тарілка й записка: «Вибач, продуктів не залишилось, грошей нема. Води попий».
У поліклініці як в тумані. Зате на обід замість звичного салату взяла гуляш із пюре і узвар із булочкою. Зїла добре, з насолодою.
Ввечері повернулась додому без пакетів, з рівною спиною.
Толя зустрів на порозі, невдоволений:
Ти де так довго? Я вовк голодний! В холодильнику шаром покоти навіть яєць нема. Чого з магазину без нічого пришлась?
Христина повісила пальто і спокійно відповіла:
Не ходила.
В сенсі не ходила? А вечеряти що будемо?
Нічого. Я тобі ж вчора казала грошей нема. Аванс лише післязавтра. Ось я теж на роботі чай пирхаю. Терпи. Криза ж, сам казав.
Толя кліпав і ротом ловив повітря. Думав, Христя зараз дасть вугілля і відіграє обід з повітря.
Та ну ти даєш А що мені робити?
Попий водички. Або лягай раніше уві сні голод не допікає.
Толя згрібся на кухню, брязкав тарілками, рився у шафах. Знайшов макарони-напівфабрикати, за пять хвилин запахло відвареним тістом. Христя гигікнула про себе: ну, ідеальне меню для мужика з сотнями тисяч на рахунку.
Наступного дня все повторилося. Христя сито обідала на роботі, купила по дорозі до дому кави і тістечко. Додому повернулась усміхненою й спокійною.
Толя вже агресивний:
Оце вже не смішно, Христя! Другий день макарони без нічого плюю. Ти господиня чи хто?
Я дружина, Толік, не чарівниця. Не вмію купувати їжу з повітря. Даси грошей буде борщ, котлети. Яка проблема?
Та кажу ж, нема грошей! закипів, але погляд закрутився. Затримка!
Ну от і в мене нема. Значить, сидимо на дієті корисно для лінії.
Увечері Толя, надувшись, вийшов. Через годину повернувся, запах від нього шаурмою. Грошей на неї знайшов. Але додому нічого не приніс.
Тиждень минув у «морозілці». Христя перестала готувати і мити після нього посуд тарілки самі себе не відмили, і прати сорочки теж не бралася.
Порошку нема, казала на претензії. Коли буде, тоді й поперу.
Толя злився, патетично кричав:
Ти зовсім озвіріла! Я працюю! Дом загиджений, жрать нічого, сорочки мяті! Ну для чого мені така жінка?
А мені навіщо такий чоловік, що навіть хліба й порошку сімї купити не може? Я ж теж працюю, Толік, і не менше стомлююсь.
Бо ти жінка! Це твій обовязок!
Мій обовязок любити і турбуватися, коли про мене так само. У футбол в одні ворота набридло.
В суботу Христя прокинулась від запаху ковбаси з яєчнею. Зайшла на кухню а Толя уплітає сніданок за обидві щоки. Попереду гордо стоїть кава, бутерброди з сиром, «московська» ковбаса.
Найшов в зимовій куртці трохи дрібняків, схожу, купив, буркнув, боячись підвести очі.
Я не голодна, дякую, відповіла Христя. Їж, їж сили потрібні.
Толя жував, червоніючи.
Може, годі вже цей цирк? Я у Колі позичив пять тисяч. Візьми. Купи щось людське на вечерю. Так жити неможливо.
Він кинув купюру. Христя взяла, подивилась.
Позичив? Оце так Коля! А віддаси з чого якщо зарплати нема?
Та знайду! Яке тобі діло? Йди в магазин.
Добре, схожу. Куплю тільки собі. А ти харчуйся у Колі, раз він такий щедрий.
Ти що верзеш?! Я ж на сімю дав!
На сімю? Христя підвелась, голос твердий. А коли ти отримав двадцять дві тисячі нині, це чиї були особисті? А сто тисяч твої на рахунку це, значить, «фонд золотовалютних запасів голодуючих чоловіків»?
Толя осів, став білий як тюлька.
Ти шарила по кишенях? Шпигунка!
Не переводь стрілки. Знайшла випадково. Образа не через гроші, а через те, що ти дивився, як я останні копійки на хліб витрачаю, а ти сосеш мій суп і ковбасу! Не стидно?
Я збирав! заорал він, стукаючи по столу. Машину хотів купити нам! Моя ластівка вже не тягне. Сюрприз зробити! А ти гроші, гроші
Сюрприз це коли машину купуєш, не змушуючи дружину економити на гігієні. Сюрприз це коли ми разом вирішуємо економити. А так це підлість. Ти жив за мій рахунок, зберігав свою зарплатню, як Плюшкін. Ти паразитував на мені.
Мені ж потрібна машина, як чоловіку! Перед кєнтами соромно! А ти зі своїми потрохами Подумаєш, потерпіли місяць!
Не вмерла, зітхнула Христя. Але щось у мені здохло повага, довіра.
Вона поклала купюру назад на стіл.
Забирай і купи білет.
Куди?
У світле майбутнє. Чи до мами. Чи на орендовану квартиру байдуже. Я не хочу жити із тим, хто робить із мене служницю.
Через гроші виганяєш? Толя був щиросердним, йому і на думку не спадало, що в жінки можуть на щось бути принципи.
Не через гроші. Через ставлення. Збирай речі.
Толя, звісно, одразу не пішов. Сварились до вечора кричав, благав, обіцяв шубу, знову кричав. Христя стояла, як айфорс. Ввечері він таки запакував сумку.
Пошкодуєш! Кому ти треба у свої 46 з котами! А я знайду собі жінку, яка цінить чоловіка!
Щасти, сказала Христя й закрила двері.
Коли замок клацнув, вона сповзла на підлогу. Хотілося плакати не було чим.
На кухні лежала його ковбаса викинула у відро. Відкрила холодильник: пусто, лиш її контейнер із сердечками.
Ну й добре, промовила вголос. Тепер точно знаю, куди йшли мої гроші.
Минув місяць.
Христя неспішно йшла додому з роботи, цвітіння бузку пянило. В «АТБ» неквапом пройшлася по полицях: баночка червоної ікри (по акції ну а як!), кусень доброго сиру з пліснявою, пляшка сухого вина, овочі, форелевий стейк.
На касі розрахувалася карткою, а гроші є! Виявилось: одній жити дешевше. Комуналка майже вдвічі менша, продуктів трохи. Нема витрат на пиво, цигарки, безкінечне «дай на машину», «дай на мастило».
Вдома ввімкнула музику, приготувала рибу, налила вина і сіла біля вікна, дивлячись на сутінки Дніпра.
Тут дзвінок:
«Христя, привіт. Як ти? Може, зустрінемось, поговоримо? Я зрозумів, був неправий. Машину не купив. Гроші є. Давай знову спробуємо? Сумую».
Христя глянула на екран, зробила ковток вина. Згадала, як він горлав про «курячі потрухи», як їй було соромно благати на пральний порошок. Видалила повідомлення, заблокувала номер.
Я теж сумувала, сказала Христя своєму відображенню у вікні. За собою. За нормальним життям. Більше нікому його не віддам.
Наступного дня придбала нові чоботи. Дорогі, мяку шкіру італійську. І путівку у трускавецький санаторій. Грошей, які «звільнились» після Толі, вистачило.
Виявилося, після розлучення життя не закінчується. Воно стає навіть смачнішим. І чеснішим.
