У невеликому містечку на півночі України, де зимові вечори завжди тихі, а сімейні драми розгортаються потай, моє життя ледь не розбилося через зраду чоловіка. Я, Соломія, прожила з Дмитром майже 17 років, виховувала нашу доньку, вірила в нашу сім’ю. Та його раптове повернення та слова про розлучення розірвали мені серце. Лише порада мами врятувала мене від розпачу та допомогла повернути те, що я мало не втратила.
Ми з Дмитром були разом із юності. Наша донька, Марічка, стала світлом нашого життя. Ми не жили в розкоші, але на все необхідне вистачало, і я була щаслива. Жили у затишній двокімнатній квартирі, яка дісталася мені від діда. Я ніколи не скаржилася, але Дмитро завжди прагнув більшого. Коли йому запропонували роботу в Польщі, він вирішив, що це наш шанс на краще життя.
Я була проти. Серце підказувало, що розлука нас зруйнує. Але в нашій сім’ї останнє слово завжди було за Дмитром. «Їду заробляти на будинок, — сказав він. — Марічка виросте, вийде заміж, треба буде купити їй квартиру, оплатити весілля. І машину вже час міняти. Іншого виходу немає». Я поступилася, хоча страх стискав груди.
Перші місяці розлуки були важкими, але сповненими надії. Ми дзвонили один одному кожен день. Дмитро сумував, говорив теплі слова, а я підтримувала його, як могла. Він обіцяв, що все це заради нас, заради майбутнього Марічки. Та через півроку щось змінилося. Я відчула це — жіноча інтуїція не помиляється.
Дмитро став холодним. Дзвінки скоротилися до кількох хвилин, він посилався на втому, зайнятість, термінові справи. Його голос, колись такий теплий, став чужим. Я намагалася відганяти думки про зраду, але вони поверталися, як темні тіні. Як він міг забути 17 років нашої любові? Адже він поїхав заради сім’ї, заради дому, заради доньки! Але сумніви зростали, і я почала підозрювати найгірше.
Минуло два роки. Дмитро майже перестав дзвонити — раз на два-три місяці, повідомлення приходили ще рідше. Я зрозуміла: у нього інша. Ця думка була як удар у груди. Я не спала ночами, уявляючи, як він будує нове життя, поки ми з Марічкою чекаємо його тут. Я думала, як повернути його. Навіть хотіла збрехати, що тяжко хвора, аби він приїхав. Але не довелося. Дмитро сам зателефонував і сказав, що скоро повернеться. Моя інтуїція кричала: це не до добра.
Я готувалася до його приїзду, як до бою. Запросила маму, щоб вона підтримала мене. Вона сказала: «Зроби все, щоб він повернувся до сім’ї». А потім дала несподівану пораду, яка стала моєю рятувальною соломинкою: «Якщо він скаже, що у нього інша, не здавайся. Скажи, що не віриш. Доведи, що ти краща за всіх, що ніхто не любитиме його так, як ти. Борися за свого чоловіка!»
Я вчепилася в ці слова, немов у рятівний круг. Але страх не відпускав — я знала, що в Польщі у нього інша жінка. Коли Дмитро увійшов у дім, моє серце завмерло. Він виглядав втомленим, але чужим. Не минуло й години, як він випалив: «Соломіє, я хочу розлучення. Я зустрів іншу в Польщі. Ми кохаємо одне одного і скоро одружимося».
Світ розлетівся на шматки. Але я згадала мамину пораду. «Я не вірю», — сказала я твердо, дивлячись йому в очі. Дмитро остовпів. Його впевненість зникла. «У що ти не віриш?» — спитав він збентежено. «У те, що у тебе інша, — відповідала я. — Такий чоловік, як ти, не кине жінку, з якою прожив 17 років, не зрадить наші мрії, нашу доньку».
Мої слова потрапили у ціль. Дмитро дивився на мене, не знаючи, що сказати. Він пробурмотів, що ми ще поговоримо, і пішов у іншу кімнату. Перша перемога була за мною. Я витерла сльози й зрозуміла: треба боротися далі. Я не докоряла йому за зраду, не влаштовувала сцен. Натомість я говорила про майбутнє, про наші плани, про те, як Марічка закінчує школу. Я нагадувала йому, хто ми одне для одного.
Ми поїхали у відпустку в Карпати, взявши нову машину, куплену на його заробіток. Я робила все, аби він відчув тепМи знову стали сім’єю, і тепер я знаю, що любов, якщо за неї боротися, може перемогти навіть найглибші рани.
