Мій чоловік Андрій постійно дорікає мені за те, що я не готую вишукані вечері, як дружина його друга Тараса — Наталка. Вона справжній кулінарний маг — зі мною не посперечаєшся. Але ж на це в неї цілий день! Кухня для Наталки — як художня студія, де вона творить від ранку до ночі. А я? Я між роботою, дитиною та побутом, як той білка у колесі. І його докори — ніж у серце.
Наталка зараз у декреті, і її життя — мрія кожної мами. Її батьки, хоч і розлучені, обожнюють онука і з радістю забирають його зранку. Дідусь із бабусею змагаються, хто більше погуляє з коляскою, нагодує малюка, а ввечері привозять додому. Наталка прокидається, віддає дитину щасливим родичам, повертається у ліжко, а потім неспішно прибирає. У неї цілий день на кулінарні шедеври. Ніхто не відволікає, не турбує — повна свобода. Вона експериментує, пробує нові страви, і що вечір у них на столі щось незвичайне. Її родина дає їй таку можливість, і я щиро заздрю.
Але Андрій цього не розуміє. Він дивиться на Наталку і бачить ідеал, до якого я, на його думку, маю прагнути. «Вона в декреті, з дитиною — і все встигає! — кидає він мені. — А ти щось швиденько зліпиш, і все одно й те саме». Його слова болять, наче ляпаси. Де мені взяти п’ять-шість годин на день для готовки? Я працюю, а ввечері забираю нашу донечку Софійку з садочка. Додому повертаємось о сьомій. Готую щось просте: драники, запіканку, макарони зі свіжим салатом. Це їжа, яка рятує від голоду, але для Андрія — привід для глузувань.
Якби я почала готувати, як Наталка, вечеря була б готова опівночі, а сім’я лягла б спати голодною. Але чоловік цього не бачить. Він тільки й твердить: «Наталка кожен раз Тарасу щось новеньке вигадує, а тобі, мабуть, байдуже». Його захоплення її кулінарними подвигами звучить, наче звинувачення в моїй неповноцінності. Я втомилася виправдовуватися. Якби у Наталки був звичайний декрет — коли навіть у душ встигнути важко, — вона теж варила б магазинні вареники, і Тарас їв би їх без нарікань.
Я рада за Наталку й Тараса. Вона молодець, що не лежить на дивані, а творить на кухні, тішаючи чоловіка. Але мені боляче, що Андрій постійно порівнює мене з нею. Наче не помічає, наскільки різне наше життя. Я працюю цілий день, а ввечері біжу за Софійкою в садок. Наталка у декреті, і завдяки батькам у неї цілі дні лише для себе. Звісно, в неї більше часу! Я б теж хотіла такий декрет, але наші батьки не горять бажанням цілий день няньчитися з онукою. Вони люблять Софійку, але проводити з нею кожну хвилину — не готові.
Андрій не заспокоюється. «Хоча б у вихідні приготувала щось особливе», — бурчить він. А я що — не людина? Мені не потрібен відпочинок? П’ять днів на тиждень я, як той віслюк, кручу млин, а потім увесь вікенд маю стояти біля плити, щоб задовольнити його вибагливий смак? Іноді мені здається, що він просто шукає привід для розлучення. Невже він дійсно не розуміє, наскільки його слова несправедливі? Чи спеціально хоче мене образити? Я втомилася доводити, що роблю все, що в моїх силах. Хочу, щоб він нарешті побачив мене — не Наталку, а свою дружину, яка з усіх сил тримає сім’ю на плаву.
