Чоловік сам запропонував підвезти мене на роботу, а за годину літній водій зупинив мене біля хлібного павільйону й прошепотів: «Завтра не сідайте до Романа в машину, якщо хочете врятувати доньку». Я тоді подумала, що Аркадій Семенович просто з глузду з’їхав. Але ввечері Роман справді сказав, що вранці повезе мене до центру.
— Ти ж зазвичай їдеш раніше, — зауважила я.
— Все змінилося. Поїдемо разом, — відповів він і далі чистив яблуко довгою спіраллю.
Телефон лежав поруч, екраном донизу. На його зап’ясті блищав новий дорогий ремінець, хоча два тижні тому він запевняв, що грошей ледь вистачає на заняття Кіри. Наша донька мріяла вступити до коледжу дизайну, і я щомісяця відкладала кошти на її рахунок. Роман клявся, що теж допомагає.
Уночі він зачинився у ванній. Вода не лилася, зате телефон кілька разів вібрував. Я чула, як він шепотів:
— Ні, завтра привезу. Вона нічого не дізнається.
Уранці Роман раптом відмовився брати мене з собою. Сказав, що в Кіри паморочиться голова, поцілував мене сухими губами й вийшов. Я зачекала, поки його машина зникне за будинком, узяла сумку й поїхала на автостанцію.
Автобус до Березівки був майже порожній. Я не розуміла, навіщо їду туди, доки на зупинці біля поліклініки не зайшла молода жінка з хлопчиком у синій шапці. На його рюкзаку була вишита ракета. Дитина підвела голову — і в мене перехопило подих.
Це були очі Романа. Важкі повіки, світлий обідок навколо райдужки, той самий погляд, який я бачила в Кіри на старих фотографіях.
На пальці жінки блиснула каблучка із зеленим каменем. Рік тому Роман приніс таку саму додому, а потім сказав, що повернув її до магазину.
На кінцевій я пішла за ними. За кілька хвилин жінка звернула до сірого будинку. Біля воріт стояла машина Романа, хоча на заводі його вважали відрядженим.
Він вийшов назустріч хлопчику, підняв його на руки й засміявся. Потім поцілував жінку, поправив синові шарф і відчинив хвіртку.
Я повернулася додому раніше за нього. За дві години Роман увійшов із пакетом мандаринів.
— Кірі краще? — спитав він.
Я подивилася йому просто в очі:
— Як звати твого сина?
Пакет вислизнув із його руки. Мандарини покотилися під батарею. Роман зблід, але відповів:
— Тимур.
У цю мить у замку повернувся ключ. Віра Миколаївна, його мати, увійшла без стуку, побачила нас і спокійно сказала: «Ну нарешті». Потім дістала із сумки сірий запечатаний конверт і простягнула його Роману. Його пальці потягнулися до краю паперу…
Його пальці потягнулися до краю паперу, але я перехопила конверт раніше.
— Що там?
Віра Миколаївна навіть не здригнулася.
— Не лізь не в свою справу. У Роми є син, і ти маєш розуміти, що це означає.
— У Роми є донька, — відповіла я. — І вона теж його дитина.
— Донька виросте й піде. А хлопець продовжить прізвище.
Роман мовчав. Саме це мовчання розбило мене дужче за будь-які зізнання. Він не захищав мене. Не зупиняв матір. Просто дивився на конверт, наче боявся, що всередині лежить щось гірше за мій біль.
Віра Миколаївна розгладила рукавичку й сказала, що Зарина сама, Тимуру потрібен батько, а мені слід не влаштовувати скандал. Роман буде жити зі мною, але допомагати іншій родині. «Так роблять дорослі люди», — промовила вона.
Я зібрала сумку, але не пішла. У кімнаті спала Кіра, притиснувши до грудей підручник. Поруч лежала листівка від Романа: «Моїй майбутній художниці». Я згадала, як донька відмовилася від поїздки на конкурс, бо батько сказав: «Зараз тимчасові труднощі». Тоді я повірила йому.
Уранці Аркадій Семенович чекав мене біля бібліотеки. Замість привітання він поклав на лавку товсту папку.
— Я мав сказати раніше, — зізнався він. — Роман просив мене друкувати подорожні листи. У звітах стояли одні адреси, а їздив він зовсім в інші місця.
Усередині були копії маршрутів, чеки із заправок і фотографії електронних перепусток. На одному знімку машина Романа щотижня стояла біля будинку Зарини. Але страшнішими виявилися банківські виписки.
З накопичувального рахунку Кіри йшли гроші. П’ятдесят тисяч на будівельні роботи, вісімдесят — у меблевий магазин, тридцять дві тисячі — в приватну клініку і ще сто двадцять — на картку Зарини.
— Скільки залишилося? — спитала я.
Аркадій Семенович відвів погляд.
— Двадцять три тисячі.
Я закрила папку. На обкладинку впала дощова крапля й розтеклася по прізвищу Романа.
Вдома я поклала документи на стіл. Роман спочатку все заперечував, потім плакав, потім написав розписку: обіцяв повернути гроші, продати машину й відмовитися від претензій на мою ділянку. Два тижні він був майже ідеальним. Переказав Кірі сто тисяч, відвіз її до коледжу, купив нові матеріали.
Я майже повірила, що страх здатен зробити людину чесною.
Але одного вечора Роман поклав переді мною заяву.
— Підпиши. Це всього лише гараж.
Я прочитала перший рядок і відчула холод: ішлося не про гараж, а про землю, яка дісталася мені від тітки.
— Ти хотів закласти мою ділянку?
— Тимчасово. Мені треба закрити нестачу на роботі.
— Яку нестачу?
Його обличчя стало жорстким.
— Якщо почнеш шуміти, Кіра першою постраждає. Я знаю людей, які можуть зробити так, що їй не дадуть вступити.
Крізь стіну тихо кашлянула донька. Роман підняв телефон і комусь подзвонив:
— Вона відмовилася. Отже, діємо сьогодні. До ревізії залишилося зовсім мало часу…
Я дочекалася, поки він засне, зробила копії всіх паперів і написала листа директору заводу. Уранці взяла папку й вирушила туди. Біля кабінету начальника Роман перегородив мені дорогу, а за його спиною вже стояли директор і бухгалтер.
Він усміхнувся, ніби все ще міг керувати розмовою.
— Ларисо, прибери папку. Інакше пошкодуєш…
Я поклала долоню на защіпку й відкрила її…
У папці лежали не лише банківські виписки. Я заздалегідь записала на телефон нічну розмову Романа про нестачу й додала її до листа директору. Поруч лежали його розписка, копії заяви на мою ділянку та фотографії маршрутів.
— Інакше пошкодую я? — перепитала я. — Чи ти боїшся, що пошкодують ті, чиї гроші ти привласнив?
Роман рвонувся до папки, але директор зупинив його жестом.
— Не торкайтеся документів, — сказав він. — Бухгалтер уже викликала перевіряючих.
Обличчя Романа стало сірим. Він раптом перестав бути впевненим начальником постачання. Переді мною стояла людина, яка два роки брехала дружині, приховувала сина, переводила гроші з доччиного рахунку й намагалася закласти мою землю, щоб закрити службову діру.
— Ти зруйнуєш сім’ю, — прошепотів він.
— Ти зруйнував її сам. Я просто перестала прикривати уламки.
Того ж дня його відсторонили від роботи. Перевірка показала, що він оформлював фіктивні поставки, підробляв маршрути й виводив гроші через знайомих підрядників. Сірий конверт, який принесла Віра Миколаївна, виявився копією заяви на заставу моєї ділянки. Вона хотіла, щоб я підписала його вдома, поки Роман зображував каяття.
Юрист підтвердив: без мого нотаріального згоди землю ніхто не міг закласти. А гроші Кіри вдалося повернути після звернення до банку й офіційного розслідування. Роман продав машину, свою частку в квартирі й виплатив більшу частину вкраденого. Решту з нього стягнули за рішенням суду.
Зарина теж не залишилася з ним. Вона дізналася, що Роман обіцяв їй оформити будинок, а мені казав, ніби просто допомагає самотній жінці. Забравши Тимура, вона переїхала до сестри й заборонила Роману приходити без попередньої домовленості.
Кіра довго не розмовляла з батьком. Одного разу вона спитала мене:
— Мам, чому ти не сказала раніше?
Я обійняла її й відповіла:
— Бо сподівалася, що він сам стане чесним.
— А тепер?
— Тепер я знаю: надія не має коштувати тобі майбутнього.
Навесні ми відкрили вдома маленьку майстерню. Я шила чохли й подушки, а Кіра придумувала візерунки. На вікні висіли лляні фіранки, на столі стояла лампа із зеленим абажуром — майже така, яку донька намалювала у своєму першому ескізі.
Аркадій Семенович прийшов одного разу з банкою варення й довго стояв біля дверей.
— Вибачте, Ларисо. Я мав попередити вас раніше.
— Ви попередили тоді, коли я змогла почути, — сказала я. — Цього достатньо.
Він пішов, кульгаючи по мокрій доріжці. Я зачинила двері, повернулася до столу й побачила, як Кіра ріже тканину по накресленій лінії.
Раніше я боялася розрізати хоч що-небудь: плаття, сімейну фотографію, стару звичку терпіти. Тепер ножиці легко пройшли крізь матеріал.
За вікном гасло світло, а в кімнаті ставало все просторіше — наче разом із останнім розрізом із неї назавжди вийшла людина, яка займала надто багато місця.
