Чоловік відлетів на море одразу після моїх пологів. А я залишилася сама — з болем, втомою і дитиною на руках.
Ми з Андрієм — молода сім’я. Побралися рік тому, на хвилі першого кохання, наївних мрій і повної впевненості, що подолаємо будь-що. Мені щойно виповнилося дев’ятнадцять, йому двадцять два. Жили як могли — на орендованій квартирі у Кропивницькому, збирали на коляску і бодіки, рахували дні до народження малюка і вірили, що його поява зробить нас ще ближчими, міцнішими. Але все вийшло інакше.
Тиждень тому я народила. Крихітний, зморщений, теплий комочок, який миттєво заповнив моє життя безсонними ночами, страхами, сумішшю і дитячим плачем. Я повернулася додому з сином на руках, з болючим тілом, яке не слухалось, з ногами, що підгиналися, з тремтінням у кожній клітині. А наступного дня чоловік спокійно сказав:
— Я завтра літаю до Туреччини.
Спочатку я не зрозуміла. Подивилася на нього й перепитала:
— Куди ти літаєш?
— Та путівка гаряча, Іван з роботи запропонував. За копійки, ну майже дарма. Треба брати. Цілий рік працював як віл, хочу хоч трохи сонечка. Все одно ви з малим поки неактивні, відпочинете без мене.
Він промовив це так буденно, ніби йшлося про похід у магазин. А я стояла, колихаючи дитину, у післяпологовій білизні, з очима, повними розпачу. Навіть не встигла усвідомити, що він уже все вирішив. Не запитав, не порадився — просто поставив перед фактом.
— А як же ми?.. — вимовила я тоді.
— Та ви ж поки лише спите і їсте. Я швидко, на тиждень. Відпочину й повернуся. Не переймайся, ти впораєшся.
Ці слова пекли. Я не знала, як пояснити, що не справляюся. Що кожну секунду борюся зі страхом — раптом він не дихає, раптом температура, раптом я роблю щось не так. Що мені страшно прокидатися в тиші й страшно засинати, бо немає сил, але й сну немає. Що я просто хочу, аби хтось подав склянку води. Запитав: «Як ти?» Обійняв.
А він — полетів. Надсилав фото з пляжу: ось він на шезлонзі з коктейлем, ось море, ось пальми. Жодного слова про сина. Жодного запитання: як справи, що тобі потрібно?
Я плакала. Нишком, щоб не розбудити дитину. Мама сказала:
— Радій, що він там. Мій у твої дні народження напивався до непритомності. Краще нехай там, ніж тут п’яничає.
Подруга підтримала по-своєму:
— Ти хоча б не сама з пологового виходила. Мене взагалі ніхто не зустрів. Додому їхала сама, з сумками й немовлям. У тебе ще все нормально.
Але мені від цих слів не полегшало. Я не відчувала себе щасливою. Я почувалася зрадженою. Мені потрібна була не путівка, не фотки з моря. Мені потрібне було його плече. Його рука. Його участь.
І, можливо, колись я пробачу. Але забуду — навряд. Бо в найвразливіший, найскладніший і найстрашніший момент свого життя я залишилася сама. І він це обрав.
Життя навчає: справжня любов не тікає у відпустку, коли ти найбільш слабка. Вона залишається поруч — навіть у найменших і найбрудніших моментах.
