Давно це було, ще у ті часи, коли донька наша, Ореста, вийшла заміж за хлопця на імя Владислав. Він був добрим, працьовитим, хоч і не з дуже заможної родини, але з розумом та серцем. Звісно, я з чоловіком, Петром, трохи хвилювалися: не про такий достаток для Орести мріяли, але віддали шану її вибору.
На весілля Петро подарував Оресті простору однокімнатну квартиру у Львові, аби жили молоді не по наймах, а мали свій затишний куток. Для молодят це був неабиякий подарунок, найбільше зраділа й родина Владислава. Вони хвалили квартиру при кожній нагоді, ще й у гостях зачастили бувати.
Згодом Ореста почала мені жалітися, що свекруха, Катерина, надто часто залишалася у них, не давала й спокійно подругу зустріти чи занятися своїми справами. А нещодавно ця Катерина сказала доньці таке, що мені й у страшному сні не наснилося б: «Давайте, мовляв, всіх членів нашої родини пропишемо у цій квартирі, а я тоді зможу свою продати, купимо разом нову, велику, і будемо всією родиною жити. Все в родині має бути спільне!»
Ореста, вихована та розсудлива, чемно відмовила не хотіла такого спільного побуту. Але свекруха не зупинилась. Усі дні дзвінки, вмовляння, потім почала дорікати Оресті, ніби та не любить сина, погрожувала розлученням, навіть обіцяла відібрати у них квартиру. Владислав намагався заспокоїти матір, але вона чути нічого не бажала.
Ми з Петром тоді вирішили не втручатися, думали, хай молоді розберуться самі. Але коли донька все частіше почала дзвонити й просити поради зі сльозами на очах, не змогли більше стояти осторонь.
Петро, суворий чоловік, сам пішов до Катерини. Серйозно поговорив і попередив, що якщо не припинить тиснути на нашу Оресту, звернеться до міліції. Катерина одразу знітилася, почала виправдовуватись, що, мовляв, лише доброго бажала молодій сімї.
Відтоді Ореста перестала сумувати, їхня молода сімя нарешті відчула спокій та справжню радість у власному домі, що став для них справжньою фортецею. Ось так ми навчилися розрізняти самоcтійність і надмірну турботу, які у нашій великій родині не одне й те саме.
